Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

року його слова були ще різкішими: перші рядки Декларації незалежності, казав він, «не дозволяють виробляти політику на основі загальної теорії уряду. Без сумніву, ми повинні мати свободу, проте кожне покоління мусить сформувати власне поняття про свободу». Філософія батьків-засновників, казав Вільсон, не мала на меті «диктувати цілі й завдання будь-якого покоління, крім їхнього власного». Негативні права, додавав Вільсон, пережили свою корисність. Цими самими словами 2013 року Барак Обама намірявся переписати угоду між громадянами й владою.

Розвиваючись, ця дезінтеграціоністська ревізія Богом даних невідчужуваних негативних, спрямованих проти влади прав із перетворенням їх на створені владою умови, начебто для забезпечення свободи — так звані позитивні права, — буйно розквітла в риториці Франкліна Делано Рузвельта. У зверненні 1944 року «Про становище країни» Рузвельт прямо заперечив достатність філософії засновників, назвавши негативні права «неадекватними для забезпечення нам рівності й прагнення щастя». Він казав: «Ми дійшли до ясного розуміння того, що істинна особиста свобода не може існувати без економічної надійності й незалежності. “Люди в нужді — не вільні”. Люди, які голодні, не мають роботи, — це матеріал, з якого творяться диктатори». У зв’язку з цим він пропонував ухвалити другий Білль про права, у якому йшлося би про «право на корисну і вигідну роботу», «право на достатній заробіток, який давав би змогу мати адекватне харчування, одяг і відновлення працездатності», «право кожної сім’ї на достойне житло», «право на адекватну медичну допомогу й на можливість дбати про здоров’я», «право на адекватний економічний захист у старечому віці, від хвороб, нещасних випадків і безробіття», а також «право на якісну освіту» й інші. Народ Америки, проголошував Рузвельт, повинен рухатися вперед «у впровадженні цих прав, до нових цілей людського щастя і добробуту».

Нині суддя Рут Бейдер Ґінзбурґ, шанована багатьма лівими політиками як Notorious RBG[11], стверджувала, що Конституція США з її гарантіями негативних прав насправді стоїть на заваді процвітанню нації. Була б її влада, казала вона у 2012 році, вона написала б нову єгипетську конституцію не на базі нашої, а «на основі південноафриканської — активної спроби створити урядовий інструмент, який враховував би основні права людини»... Такими позитивними правами є право на житло, охорону здоров’я, їжу і соціальне забезпечення.

Жодне із цих «прав» не було знайоме батькам-засновникам. Дезінтеграціоністи радикально перемінили саму природу прав — права є лише благом, яке надає уряд, а не чимось таким, що існувало одвіку, до всіх видів державної влади. Проте саме таке розуміння стало підґрунтям світогляду Демократичної партії. Сенатор Берні Сандерс, незалежний кандидат від Вермонту, лідер думок для Демократичної партії та самопроголошений демократичний соціаліст, фактично йде слідом за Рузвельтом, заявляючи, що здобути права неможливо без потужного втручання уряду в усі аспекти життя американців. «Сьогодні, — сказав Сандерс у промові у Джорджтаунському університеті, — наш Білль про права гарантує американському народові низку важливих прав, захищених Конституцією... Тепер нам слід перейти на наступний етап, гарантувавши кожному чоловіку, жінці й дитині в нашій країні базові економічні права: право на якісну охорону здоров’я, право здобувати таку освіту, якої кожен потребує, щоб досягнути успіху в суспільстві, право на хорошу роботу, яка дає дохід, достатній для життя, право на доступне житло, право на забезпечену старість і право на існування в чистому довкіллі».

Цей перелік псевдоправ, який стає дедалі довшим, створюється на шкоду правам дійсним. Наприклад, лікарі мають негативне право керувати власною працею — ніхто не може примушувати медика надавати послуги. Та якщо в кожного є позитивне право на охорону здоров’я, то цим порушується чиєсь негативне право: або лікаря, який буде змушений відчужувати свою працю без його згоди, або платника податків, у якого буде конфісковано його працю для сплати лікарю, або тих хворих, яких позбавлять можливості дістати медичну послугу, надаючи цю послугу іншим.

Аналогічно, землевласники мають право будувати житло і здавати його в оренду. Але якщо в кожного є позитивне право на житло, то цим знову-таки порушується чиєсь негативне право: або власника нерухомості, який буде змушений здавати житло без власної згоди, або забудовника, який муситиме зводити додаткові будівлі, або платника податків, якому доведеться оплачувати субсидії власнику нерухомості, забудовнику або орендатору. Як реалізувати всі ці права без урядового примусу? Сам лише факт того, що конституція Південно-Африканської Республіки обіцяє житло, харчі, воду і соціальне забезпечення, не означає, що громадяни країни одержують усі ці блага.

Повторімо ще раз, що програма дезінтеграціоністів спокуслива. Там, де засаднича філософія прав обіцяє свободу — у вигляді пригод, а не благ, — там дезінтеграціоністи знімають усі обмеження в тому, чого можна вимагати від влади. Ба більше: ця філософія захищає тих, кому дістаються блага, від обвинувачень в егоїзмі, ховаючи їх за риторикою всеосяжного альтруїзму.

І, як це зазвичай буває, дезінтеграціоністи звалюють усе на прибічників традиційних уніоністських прав. Тих, хто заперечує право на охорону здоров’я, називають жорстокими й нечуйними — зображують їх такими, що активно позбавляють інших турботи, якої ті потребують. Тих, хто вважає, що товари і послуги не можна просто категоризувати як «права», — що така зміна категоризації інтелектуально нечесна і порожня, — їх кличуть безсердечними. Запитати, чи не є уряд, який настільки великий, щоб задовольнити ваші потреби, аж занадто великим, щоб його контролювати, означає виявити чистісінький цинізм. Саме так Барак Обама характеризував політичну опозицію, яка була, начебто, надто вузьколобою, щоб осягнути його масштабні системні зміни: «Статус-кво б’є у відповідь. Його творять сильні й привілейовані, які хочуть бачити нас розділеними, розлюченими й цинічними, бо це допомагає їм підтримувати статус-кво, зберігати свою силу і свої привілеї».

Рівність перед законом — прояв жорстокості

Дезінтеграціоністи не просто не згодні з ідеєю існування людської природи й притаманних нам усім особистих прав, наданих природою. Вони не погоджуються і з максимою батьків-засновників «усі люди створені рівними». Як ми вже бачили, засновники-уніоністи в жодному разі не стверджували, ніби всі люди народжуються з однаковими здібностями й талантами або в однакових умовах. На їхній погляд, люди мають видову рівність — усі ми рівні, бо належимо до одного виду, і тому всі маємо однакові невідчужувані права.

Дезінтеграціоністи, навпаки, вважають, що люди не створені рівними в базовому біологічному сенсі, — що є правдою, — й тому рівні права є нерівними. Право свободи слова, наприклад, не означає рівності для людини, нездатної говорити. Право на відчуження власної праці також не породжує рівності для людей, чия праця менш цінна.

Цей аргумент може бути використаний як