Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Сміх у залі. Кілька суддів схвально кивнули. Терези блиснули – скарабей виявилося легшим за перо. Виправдано. Оплески.

Сказати, що А. була здивована, означало нічого не сказати. Чоловік навіть, не назвав свого імені, не перелічив гріхів, не пройшов якогось ритуалу очищення. Все це виглядало надто абсурдним, щоб бути правдою. Невже правосуддя потойбіччя було таким дивним і непередбачуваним?

Але ніхто, здається, не сумнівався в рішенні.

Потім викликали жінку у сірому вбранні. Вона тремтіла, хоча й намагалася зберігати гідність. У погляді жінки був страх, але не той тваринний жах перед остаточною смертю чи небуттям. Це був інший, глибший страх – страх перед несправедливістю, перед нерозумінням, перед тим, що її життя, з усіма зусиллями та стражданнями, буде оцінено неправильно. Вона не несла з собою скарабея. Не мала жодних амулетів чи впливових свідків, готових заступитися за неї. А. відчула, як її пальці самі стиснулися у кулак.

До жінки підступив Анубіс. Його рухи були точними, ритуальними. А. із захопленням і одночасно із жахом спостерігала, як бог одним рухом руки розітнув жінці груди і обережно витяг звідти серце. Серце, як і у випадку зі скарабеєм, було видно краще ніж повинно було бути. Воно було анатомічно схожим на справжній людський орган, навіть вкрите темною кров’ю, але дівчина розуміла, що це лише візуалізація чогось набагато глибшого. Це було згущення пам’яті, намірів, рішень, любові, ненависті, радості, горя – всього того, що жило в людині набагато довше за її смертну плоть.

Жінка промовила своє ім’я, старанно перерахувала всі “я не чинила…”, звертаючись до кожного із суддів за іменем. Її голос слабшав, але вона не зупинялася…

– Згрішила. – раптом холодно мовила одна з суддів, істота з головою левиці. Її голос був різким і неприємним, мов скрегіт каменю об камінь. – Гнів на сестру тримала три дні.

– Але ж вона… – спробувала було заперечити жінка, та її голос заглушили.

– Серце важке. – озвався хтось із найвищої галереї. – Має бути пожерте.

– Але це нечесно! – голос А. вирвався сам собою, слабкий, але чистий. – Вона не вбивала, не крала, не обманювала. А той… той зі скарабеєм…

– Мав переконливішого свідка! – пожартував хтось з галерей, і в його голосі прозвучала неприхована зловтіха.

Маат лишалася нерухомою.

Анубіс опустив голову, його плечі злегка здригнулися.

Терези хитнулися. Серце виявилося важчим.

Із глибини тіні, мов кошмар, виступила Амат. Її вигляд був ще жахливим та гротескним, ніж уявляла А.: задня частина тіла гіпопотама, передня – лева, голова крокодила, а хижа паща, повна гострих зубів, світилася зсередини моторошним внутрішнім світлом. Вона рухалася повільно, але з невблаганною невідворотністю, мов уособлення неминучої долі.

Жінка не закричала. Тільки судорожно ковтнула повітря, мов намагаючись щось сказати, виправдатися. Її вуста скривилися в гримасі – не від страху за себе, а від розпачу за втрачену надію, за несправедливість…

– Це неправильно! – знову вигукнула А., підхопившись зі свого місця. Її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість.

– Підсудна А., – прогудів раптом глибокий, владний голос бога з зеленим обличчям, який до цього весь час мовчав. Його очі, здавалося, пронизували дівчину наскрізь. – Твою справу ми сьогодні ще заслухаємо. Чи тобі є щось сказати щодо справи цієї жінки, щось, що може вплинути на наш вирок?

Дівчина зрозуміла, що зараз увага усіх присутніх у Залі Двох Істин була прикута до неї. Усі дивилися лише на неї, а бог із пташиною головою зручніше перехопив свій сувій, готуючись записати кожне промовлене нею слово.

І тут А. осяяла божевільна ідея. Вона наче блискавка пройшла крізь усе її тіло, налякавши своєю сміливістю та зухвалістю.

Дівчина пішла вперед, і кожен її лунав, мов удар серця.

А. зупинилась перед терезами.

Вона вдихнула – глибоко, ніби востаннє, – і простягла руку до себе самої. Щось подібне дівчина вже робила, коли показувала свої спогади Апепу. Її пальці торкнулись грудей, і серце само вийшло назовні – важке, пульсуюче, живе, вкрите світлом і тінню одночасно. Вона спокійно тримала його в долонях, і жоден м'яз на її обличчі не здригнувся.  Це була вона. Уся.

Не вагаючись не секунди, А. зробила крок вперед, і взяла з чаші терезів перо, яке все ще продовжувало балансувати на вістрі.

Боги явно не чекали такого повороту подій. Вони були приголомшені, а потім обурилися.

– Ти не маєш права! – розгнівано вигукнули деякі.

– Ти не священик. Ти не обрана. Ти не знаєш правил цього місця, – збуджено загомоніли голоси з галерей.

– Ти… ти навіть не людина! – жовтошкіра богиня зробила загрозливий крок уперед, її очі люто спалахнули.

Не звертаючи на них увагу, А. занурила кінчик пера в своє серце – як у каламар із кров’ю, і звідти потягнулася тонка рубінова нитка. Вона опустилася на підлогу прямо перед терезами, поклала перед собою свій білий блокнот із написом «Journal». Кров слідуючи за кінчиком пера, який повторював усі рухи дівчини, виписувала на мармурі підлоги немислимі візерунки.