Читати книгу - "Останнє літо"

догори, мов зенітка, інші були розкидані, перевернуті догори колесами. За ними простяглося поле, яким, не всидівши в окопах, почав відступати німецький піхотний заслін, що його застали танки просто на полі.

Ніхто нічого, звісна річ, ще не прибирав, усе так і лишилось, як було вчора вдень…

Далі, через проміжок на кілька кілометрів, дорогу захарастило те, що лишилося від німецької артилерійської колони, яку застигнуто на марші.

Ще через два кілометри доїхали до перехрестя з польовою дорогою, якою просувалися вчора на захід німецькі тили. Як доповідав Галчонок — близько ста машин, так вони й стояли на цілий кілометр уздовж цієї польової дороги — і до роздоріжжя, і після нього. Танки, мабуть, вийшли сюди віялом і разом ударили по всій колоні. Відкриті й криті грузовики, штабні автобуси й легкові машини — все згоріле й понівечене.

Колона була довга, але на роздоріжжі танки розчистили в пій прохід, розкидавши на боки рештки розбитих машин.

— Чи це не їхня похідна друкарня? — спитав Серпілін у Синцова, дивлячись на перевернений автобус, біля якого були розкидані ящики з свинцевими пластинками, що тьмяно поблискували.

— Так, набір валяється, — підтвердив Синцов.

— Запиши й подзвони потім до політвідділу, — може, їм згодиться. А то пропадає добро! — сказав Серпілін і знову скоса глянув на дорогу: на одному з грузовиків німці везли продовольство — в пилюці було розсипано рис, схожий на нерозталий град.

За роздоріжжям, на пагорбку, стояла розтрощена зенітна батарея. Тут німці встигли приготуватися, вели вогонь по танках прямою наводкою. Шлях рухомої групи і раніше був позначений нашими згорілими машинами.

Але їх було небагато, давалася взнаки раптовість удару.

А тут на якісь хвилини перевага раптовості, мабуть, виявилась за німецькими зенітками, — вони не розгубилися, — й ось результат: одразу чотири згорілі танки, скупчено, недалеко один від одного.

Усього, судячи з донесення Галчонка, до самого виходу на Бобруйське шосе рухома група втратила одинадцять машин. Не так багато, як зіставити з наслідками.

Але чотири з них укупі тут, перед цими зенітками!

Галчонок доповідав тільки про згорілі. Про пошкоджені поки що не доповідав. У таких випадках певний себе командир поспіху не виявляє. Вдасться відновити своїми силами — відновить, не вдасться — ще встигне повідомити.

Трапляються й, навпаки, любителі якнайшвидше і якнайголосніше послатися на свої втрати, щоб потім, у разі невдачі, лишився документ: зазнаю втрат, прошу допомоги, доповідав, не допомогли — от і зазнав невдачі! Та Галчонок до таких не належав.

Невдовзі мало показатись і шосе Могильов — Мінськ.

Зв’язавшись по рації з командиром сто одинадцятої дивізії, Серпілін наказав йому чекати себе на роздоріжжі, хотів вислухати особисте донесення. По радіо командир дивізії вже доповів, що вийшов у призначений район, але зіткнення з німцями ще не має.

Туди ж, до шосе Могильов — Мінськ, куди їхав Серпілін, просувалися різні господарства другого ешелону сто одинадцятої дивізії. Щойно поминули її медсанбат, а зараз випереджали колону грузовиків із снарядними ящиками. Коли везуть снаряди, то артилерія вже на позиціях.

Минувши розбитий міст, переїхали по руслу струмок, видерлись на розкришений гусеницями схил, проїхали ще метрів зі сто, і Серпілін наказав Гудкову спинитися.

Бронетранспортера з автоматниками не видно було.

— Поглянь, де вони там застряли, — з досадою сказав Серпілін.

Синцов вискочив з віліса й пішов дізнаватися.

Серпілін теж вийшов розім’яти затерплі ноги. Їздити з бронетранспортером він не любив, але після випадку з Тализіним доводилося брати.

Увечері того дня було одразу дві неприємні розмови на цю тему — і з Бойком, і з Захаровим.

Першу догану дістав від Бойка. За формою все було в межах припустимого при їхніх службових взаєминах, — Бойко взагалі ніколи не виходив за ці рамки, — а по суті все-таки догана від підлеглого.

— Товаришу командуючий, вважаю за свій обов’язок звернути вашу увагу на те, що сталося. Вважаю неправильним, що ви самі іноді ризикуєте своїм життям, хоч і немає тепер на те необхідності. Їздите з дивізії до дивізії через небезпечні ділянки за не досить ясної обстановки. А практичний результат не такий великий. Адже вам і в корпусі доповіли б про все те, що ви в дивізіях дізналися, без того, щоб ви наражали на небезпеку своє життя…

Говорив довго, це навіть було не схоже на нього.

Певно, нервував — начальству догани висловлювати не так уже й просто.

Слухаючи все це, Серпілін злився на Бойка, але поважав у ньому те, що стояло за його словами — рішучість виконати свій обов’язок хоч і ціною зіпсованих взаємин.

— Двічі за день зв’язок з вами втрачав, — додав Бойко.

— Щодо зв’язку — винен, виправлюсь.

— І дозвольте повторити, що на невиправданий риск ви не маєте права…

— Права мої мені відомі, — розізлений словами Бойка, різко почав Серпілін. Але, знову згадавши, як нелегко Бойку в його становищі висловлюватися з такою прямотою на таку слизьку тему, закінчив м’якше, ніж почав: — Права відомі, а от свої обов’язки якнайкраще виконати хочеться, як я звик їх розуміти. — І, потиснувши руку Бойку, додав — За прямоту вдячний, і на тому скінчимо.

Говорячи так, знав, що річ не лише в нещасті з Тализіним, а в тій внутрішній суперечці, яка існувала між ними. Бойко вважав, що командармові взагалі треба менше їздити й більше сидіти на командному пункті. Тоді й штабові буде легше працювати.

Серпілін розумів, що в цій суперечці в Бойка була своя правда. Небажання Бойка, щоб військами керували, поминаючи штаб армії, було зрозуміле, і Серпілін значною мірою зважав на це, тим більше, що сам колись у ролі начальника штабу армії спізнав незручності, коли дуже часто відсутній командарм. Та й те, що штаб армії працює злагоджено й роль його стала набагато більшою, ніж на початку війни, все це показує, що воюємо правильніше і вміліше.

Але, зважаючи на все це, він-таки