Читати книгу - "Останнє літо"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 141 142 143 ... 201
Перейти на сторінку:
не міг і в глибині душі не хотів переробляти себе. Відчував, що внаслідок його перебування у військах виникають деякі складності в роботі штабу, які він, правда, прагнув зменшити, весь час виходячи на зв’язок з Бойком. А разом з тим у цих поїздках не лише в корпуси, а й у дивізії, а траплялось — і полки, в цій атмосфері бою, у власному знанні всього того, що відбувається й на дорогах, якими їхав, і на передових командних та спостережних пунктах, було щось таке, без чого особисто він не міг би командувати армією, не міг би приймати цілком упевнених рішень.

Мабуть, інші можуть, а він не міг! І хоч де в чому поправляти себе можна, і він поправляв себе, але переробляти пізно. Є такі риси в характері, що їх коли переробиш, то втратиш упевненість у собі, станеш від цього тільки гірший, а не кращий.

Усе це було для нього зрозуміле і давно вирішене, тому він і не став пояснювати цього Бойкові, тим більше, що сам собі вважав: їздить сміливо, але акуратно, тому й живий-здоровий понині.

Розмова із Захаровим відбулася вже вночі, коли, повечерявши, на пропозицію Захарова пішли пройтися лісочком, де стояв КП.

Захаров узяв його під руку і сказав:

— Федоре Федоровичу, після сьогоднішнього подумав про тебе самого, що занадто ризикуєш, коли їздиш.

Серпілін усміхнувся, подумавши сам собі, що все-таки для командарма основний і постійний риск у тому, що він приймає рішення, від яких залежить успіх чи невдача всієї справи, а не в тому, що раптом сам ненароком заїде під кулі.

— Не ризикував і ризикувати не маю наміру, — сказав він уголос. — А взагалі риск на війні виключити неможливо. Тим більше в умовах переслідування противника.

— Неможливо, а хотілося б, — сказав Захаров. — Прошу тебе, зведи риск до мінімуму. Кажу так, бо відповідаю за тебе.

— Що означає — відповідаєш за мене? — неприязно спитав Серпілін.

— А оте й означає. Така вже моя посада! Чи, може, ти за мене відповідаєш? Адже не скажеш цього сам про себе. А я кажу, бо маю право, так воно й є. І по-братньому тебе попереджаю: або дружбі кінець, або від завтра, поки йде наступ і переслідування, без бронетранспортера не виїзди!

— Відстає він. З ним менше за день встигнеш.

— Досить і того, що встигаєш.

— Ти ж його не береш із собою?

— А я на нього не маю права, — сказав Захаров. — А тобі, командармові, за наказом дозволяється. А мені не дозволено! За буквою наказу ти його зобов’язаний з собою брати, а я не зобов’язаний.

— Гаразд. Не будемо про це, навіть безглуздо якось, — мовив Серпілін.

Йому стало ніяково від слів Захарова. Ніби й справді його життя може вважатися дорожчим за життя Захарова чи когось іншого. Ніби це може бути визначено наказом.

І хоч справді може бути визначено наказом, але думати так про себе самого не можна було.

Так з’явився цей бронетранспортер, що тепер нарешті подолав підйом і виїхав на пагорб.

Серпілін зачекав, поки Синцов добіг до віліса, невдоволено озирнувся на бронетранспортер і поїхав далі.

Уздовж дороги Могильов — Мінськ, до якої вони за кілька хвилин доїхали, ліс було вирубано кроків на сто в кожний бік. Причина ясна: партизани! Як німці не старалися тут, у Білорусії, примусити людей жити так, як потрібно було їм, німцям, а виходило навпаки — білоруси змушували німців, незважаючи на всю їхню силу, жити тут, у Білорусії, не так, як вони хотіли, і не так, як звикли. І ця схожа на просіку дорога була одним із слідів нещадної трирічної суперечки.

Серпілін наказав зупинитися. За хвилину поруч зупинився віліс командира сто одинадцятої Артем’єва.

— Пробачте, товаришу командуючий! Чекав, як наказано, а потім бачу, вас немає, з’їздив до другого путівця, на роздоріжжя — і спізнишся.

— Не ти спізнився, а я спізнився, — сказав Серпілін, кивнувши на бронетранспортера. — Оця дурепа затримала!

— Може, до нас у штаб? Ми тут близько, — запропонував Артем’єв.

— Часу обмаль. Тут поговоримо.

Серпілін озирнувся й побачив збиту з молодих берізок альтанку, під нею стіл з березових обаполів і три березові лавки.

— Видно, в них тут зупинка транспорту була, — сказав він з тим почуттям досади, яке охоплювало всіх у армії, від малого до старого, хто бачив різні німецькі витівки з березою.

Артем’єв доповів, що, ставши за рухомою групою, перекрив двома стрілецькими та двома артилерійськими полками обоє шосе — і Мінське, й Бобруйське; основні сили розвернув лицем на схід, до Могильова, а два батальйони — лицем на захід на той випадок, коли німці спробують деблокувати свої оточені в Могильові війська.

Артилерію, якщо буде потрібно, можна всю повернути і на схід, і на захід, залежно від обстановки…

— Усе правильно, — схвалив Серпілін. — Перестрахуватися треба! Правда, авіатори з. ранку повідомляють, що ніяких ознак руху німців до Могильова немає. Але місця тут лісові, сховатися від авіації є де. До речі, — спитав раптом Серпілін, — як у вас із позначенням переднього краю? Ракети, дими й таке інше? Щоб свої штурмовики вас тут не стукнули, як учора в Нестеренка.

Усупереч заведеному порядку, позначати для авіації сигналами з землі лише той рубіж, на якому основні частини, в дивізії у Нестеренка раптом почали давати ракети з другого ешелону. І медсанбат себе позначив, і якась госпрота себе позначила — всім раптом захотілося показати, де вони є. Як наслідок — заплутали шестірку штурмовиків, які, вважаючи за сигналами, що летять уже над німцями, рубонули по своїх. Довелося повторити як найсуворіший наказ по армії: щоб показували авіації своє місцезнаходження лише ті, хто йде попереду!

Артем’єв відповів, що наказ одержано, і доповів, як його виконують.

Серпілін спитав про наказ не тому, що мав сумнів, чи одержано його, а просто скористався своїм перебуванням у військах, щоб іще раз перевірити, як зрозуміли накази.

1 ... 141 142 143 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"