Читати книгу - "Останнє літо"

Часом унизу неточно розуміють той чи інший наказ тому, що сам він неточний, — відданий без урахування обставин, очевидних унизу і неочевидних нагорі. Таке теж буває, і доводиться лаяти за це вже не підлеглих, а самого себе. Коли, звісно, вистачає почуття самокритики, яка в армії тим важка, що вимагати її від тебе нікому не дозволено, і, отже, вона цілком на твоєму сумлінні!

Роботи штурмовиків тут, на ділянці рухомої групи, сьогодні зранку не планували. Майже вся авіація фронту працювала на півночі, там, де, переслідуючи німців, ішли до Березіни правофлангові корпуси Кирпичникова і Миронова, а сюди її могли викликати тільки в разі критичного становища. Нічого не вдієш, над кожним солдатом по літаку все одно не буде…

— Як у вас, ще тихо? — спитав Серпілін.

— Тихо. Поки висувалися, чули, вже в темряві, звуки бою, а прийшли— все скінчилося. Самохідки й сапери без нас німця зупинили.

— На Бобруйському шосе проти ночі також намагався прорватися, знаєш про це?

— Знаю. Ільїн там разом з танкістами воював, одразу мені доповів.

— Отже, хоч тимчасово й підпорядкований іншим, тобі доповідати не забуває! З командиром рухомої групи зв’язок маєш?

— І зв’язок маю, і їздив до нього сьогодні. Познайомився й поле бою оглянув. Вони там, на Бобруйському, не менше, ніж тут, навергали.

— Про що з ним домовились?

— Домовились, щоб самохідний полк залишив переді мною тут, на цьому шосе. А там, на Бобруйському, попросив мене, щоб я щільніше підтримав артилерією. Вважає, що німець, мабуть, ще раз на Бобруйськ прориватиметься.

— Можливо! За словами полонених, у них штаб армії був там, у Бобруйську, — сказав Серпілін. — Де командир самохідного полку?

— Попереду, в лісі, кілометр звідси.

— Зв’язок маєш?

— Маю, — сказав Артем’єв. — Тільки треба назад повернутись, до мене на КП.

— Як маємо назад повертатися, краще вперед, — сказав Серпілін. — Тим більше — по телефону все-таки гірше видної Сідай у свого віліса, показуй дорогу, я за тобою. — І, обернувшись до Синцова, наказав — Синцов, сідай до полковника. — Помітив, що Синцов з Артем’євим перезирнулись, як добре знайомі люди, і згадав розмову напередодні наступу, що вони свояки. «Нехай проїдуться разом. При командармі не дуже поговориш!»

— Як живеться, Пашо? — спитав Синцов, сівши у віліса позаду Артем’єва.

— Поки що кепсько, — мовив Артем’єв. — Чи будемо діяти, невідомо. Може, й без нас обійдуться. Добре, хоч Ільїн учора повоював! Під чужою командою, а все-таки наш полк! Усе інше — нормально! Від Надії вчора листа одержав. Запитує про тебе — як поживаєш?

Синцов промовчав. Коли після повернення з Москви зустрівся випадково з Артем’євим, що приїздив до штабу армії, нічого, звісно, не сказав йому про те, що бачив у нього вдома. Навіть зрадів, що зустріч така коротка, менше довелося кривити душею.

І тепер, коли Артем’єв заговорив про Надю, Синцов був радий, що вони майже одразу завернули й зупинились у лісі.

Артем’єв вискочив і пішов назустріч Серпіліну.

Командир самохідного полку спав у наметі. Було чути, як його будять: «Вставайте, товаришу підполковник, командуючий прибув». Серпілін стояв перед наметом і чекав. Артем’єв поквапився пояснити, що командир самохідного полку не просто так валяється, а, мабуть, ліг, ослабнувши від втрати крові. Вчора йому осколком цілий клапоть з передпліччя видерло, глибоко, до кістки.

Підполковник вискочив з намету вдягнений і підперезаний, у шкірянці з польовими погонами. Проте гімнастерки під нею, здається, не було: надягнув просто на білизну.

Доповідаючи, насилу тримав руку біля козирка.

— Вільно, опустіть руку. Поранені, а в донесенні командира рухомої групи не читав про це! Ви йому не доповідали чи він мені?

Серпілін з насмішкуватим співчуттям дивився на підполковника: як викрутиться? Як би не відповів, усе одно погано! Сказати «не доповів» — взяти провину на себе.

А сказати «доповів», звалити на іншого — теж недобре!.

— Так точно! — дивлячись в обличчя Серпіліну, після секундного вагання відрубав підполковник.

Серпілін засміявсь і, скинувши вдавану суворість, сказав Артем’єву:

— На вигляд підполковник Гусєв з ніг не валиться, але там, по дорозі, я обігнав, підходить твій медсанбат. Надішли все-таки сюди, просто на позиції, Нікольського Павла Павловича. Він у вас і тепер?

Артем’єв підтвердив, що провідний хірург медсанбату той самий, що був при Серпіліні.

— Нехай огляне підполковника Гусєва і вирішить його долю. Бо в Гусєва за штатом у полку лікар один, і той, мабуть, у жмені в командира. Який висновок накаже йому написати Гусєв, такий і напише. А все інше, крім свого поранення, доповів точно? — не перестаючи усміхатися, запитав Серпілін у Гусєва. Йому подобався цей підполковник у шкірянці, молодий, певне, сміливий та беручкий, і, незважаючи на поранення, щасливий з того, що вчора зробив.

— Усе точно, товаришу командуючий!

— Тоді покажи на місцевості. Їхати було недалеко, до узлісся. Ліс кінчався, переходив у відкрите поле, на якому розігрався вчора ввечері бій з німцями. Сліди бою було видно. Оглядаючи поле, Серпілін налічив на ньому тринадцять підбитих німецьких танків і самохідок.

— А скільки німці у вас вивели з ладу?

— Сім машин, — сказав Гусєв. — П’ять безповоротно, а дві закінчуємо ремонтувати.

Серпілін згадав, як, проїжджаючи лісом, почув стукіт молота по залізу. Самохідники клепали розірвані гусениці.

— Учора попрацювали добре, — сказав Серпілін. — А сьогодні становище ваше ще міцніше. За спиною он яка сила! — Він кивнув на Артем’єва. — Але потрібна пильна увага. На лаврах не спочивати.

— Зовсім ні. Сам не знаю, як заснув, товаришу командуючий. Винен! — зніяковілий Гусєв сприйняв слова «пильна» і «спочивати» на свій особистий рахунок.

— Що поспав, навпаки, правильно. Тим паче після поранення. Я не про це, а про дальше спостереження за противником.

Коли повернулись на роздоріжжя, Артем’єв попросив дозволу супроводити Серпіліна до танкістів, але Серпілін не дозволив, сказав: «Залишся».

Галчонок, зустрівши Серпіліна, доповів про втрати, завдані противникові, про свої