Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

37.2

Бір повернувся  до замку оскаженілий.

Усі думки займала Інга, яка так спритно вислизнула з його  рук. Бір не міг думати ні про що інше, тому, хоч і володів магічним чуттям, не розпізнав того, що в лабораторії хтось побував.

До того ж, чаклун  самовпевнено вважав, що ніхто не наважиться проникнути сюди за його відсутності.

Ренальд сказав, що  сам  поговорить із Роленою, повідомить їй про втечу, і Бір із цим погодився. 

Він повернувся до себе, переодягнувся в нічний халат, щоб трохи поспати, але скоро схопився з ліжка, розуміючи: заснути йому сьогодні не вдасться.

Навколо повільно струменіла ніч, заповнюючи кімнату всілякими шерехами і звуками, які не можна було почути в денний час. 

Бір витер тканиною спітніле чоло, налив собі вина і сів у глибоке крісло, що стояло на невеликому підвищенні навпроти масивного робочого столу і більше було схоже на трон: різьблена спинка у вигляді драконячої голови, м'які підлокітники, підставка для ніг, оксамитова оббивка з вензелями і гербом. 

Чаклун належав до стародавнього роду, тому  мав  власний герб. Такий  же герб висів у простінку між вікнами і був незмінно підсвічений миготінням  самотньої свічки.

Бір зробив ковток вина і почав розмірковувати про невдалу погоню і про те, як же вдалося полонянкам так вправно і безперешкодно покинути замок, повний охорони? 

Збіг обставин, випадкове везіння Бір відкинув одразу і навіть обмірковувати таке припущення не став.  

Отже, на це  питання залишається  тільки дві відповіді: або їм хтось добре допомагав, або ж Інга справді володіє силою, яку чаклун просто недооцінив.

Але у таке Бір вірити не хотів.  Те, що дівчина   зуміло подалати його любовні чари, Бір  розцінив скоріше,  як  свій промах. 

Найімовірніше, працюючи з воском, він припустився помилки, бо не знав напевно, як правильно створювати образ, як вимовляти заклинання. А предки точної інструкції не залишили – тільки усні рекомендації.

Цей віск слід вивчити якнайкраще, адже, зрештою, якщо використати всю його силу, то можна...

Бір усміхнувся і вже було піднявся з крісла, щоб дістати віск, як одразу впав назад у кресло, підбитий раптовою думкою.

Він  знову взяв у руку келих з вином. Пальці його тремтіли.

Чаклун примружився, зціпив зуби, немов у болісному роздумі, і подивився на вікно, крізь яке сіялися сіренькі промені світанку.

Ця думка вже давно, поволі мучила душу, але вона була каламутною і невловимою, таким  собі  тихим  спалахом  від майже згаслої вуглинки.  

Але вітер сьогоднішніх подій зі страшною силою подув на цю вуглинку, і вона знову спалахнула, розгорілася.

Бір залпом допив вино і подивився в дзеркало, що стояло на столі.

У цьому дзеркалі, зверху донизу, відбилося його напружене,  з диким оскалом обличчя. І в тьмяному світлі з вікна, у вмираючому сяйві розкиданих по лабораторії свічок, Біру здалося, ніби його голову увінчано, наче короною синюватим  ореолом.

Але походження не дозволяло Біру всерйоз замислюватися про узурпацію влади. 

Цього не потерпить народ Даяда,  не приймуть сусідні королівства, а от якщо  зробити все за законом і одружитися з Роленою...

Звісно, по своїй волі королева на таке не погодиться. Але все має відбутися офіційно, у присутності свідків, щоб потім, коли він позбудеться дружини і сам займе трон, ніхто не посмів би дорікнути невтішному вдівцю в початково злочинних задумах...

А як же Ренальд, законний спадкоємець?  Це проблема. Серед воїнів він – авторитет безумовний, а підтримка армії  Біру знадобитися. 

Доведеться зробити так, щоб Ренальд публічно відмовився від престолу, але продовжив до пори очолювати армію і вести зовнішню політику.

Потім дочки Ролени... Але з ними теж може що-небудь трапитися…

Від солодких думок чаклун затремтів. 

Пальці його розтиснулися. Порожній келих випав, вдарився об кам'яне підвищення і розбився.

Чаклун невдоволено зморщився, піднявся зі свого крісла, щоб зібрати осколки, і побачив, як  на поверхні скла засувалися  тіні.

Першої миті чаклун прийняв їх за відблиски світанку, але швидко зрозумів, що тіні  мають іншу природу і рухаються немов підкоряючись чиїйсь волі.

– Цікаво, – пробурмотів Бір, – дуже цікаво...

І поклав осколки на стіл, пильно в них вдивляючись.

І тут дзеркало почало тихенько потріскувати й тремтіти...

Чаклун насупився і перевів погляд на дзеркальну поверхню, де за мить заметушилися ті самі тіні, немов намагаючись скластися в якусь єдину картинку.

– Хто ти і навіщо шукаєш мене? – неголосно запитав Бір.

Адже він як ніяк, був чаклуном і визначити магічний заклик  міг майже безпомилково.

Глухий і далекий голос вийшов із дзеркальних  нутрощів.

– Я – Патіша, спадкоємиця відьом Уаджита, які колись втратили силу...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍