Читати книгу - "Будденброки"

вимагає негайного арешту або закладу в двадцять п’ять тисяч марок. Вайншенк дає тобі слово честі, що нікуди не втече…

— Он воно вже до чого дійшло, — мовив сенатор і похитав головою.

— Не дійшло, а вони довели, ті шахраї, негідники!.. — І, схлипуючи з безсилої люті, пані Перманедер опустилася в оббите клейонкою крісло. — І на цьому вони не заспокояться, Томе, доведуть усе до кінця…

Сенатор сів за письмовий стіл з червоного дерева, поклав ногу на ногу й підпер голову рукою.

— Тоні, — мовив він, — скажи мені щиро, ти ще віриш у його невинність?

Вона кілька разів схлипнула, тоді відповіла тихо, розпачливо:

— Ох ні, Томе… Як я могла б вірити в це? Я, що пережила стільки лиха в своєму житті? Я й з самого початку не дуже вірила, хоч щиро намагалася. Бачиш, у такому житті важко, дуже важко повірити в чиюсь невинність… Ох ні, мене вже віддавна мучили сумніви, чи справді в нього чисте сумління, та й сама Еріка… перестала вірити йому… вона призналася мені з плачем… перестала вірити йому через його поведінку вдома. Ми, звичайно, мовчали… Він робився дедалі брутальніший… І до того ж усе суворіше вимагав, щоб Еріка була весела й розважала його. І бив посуд, коли вона, бувало, спохмурніє. Ти не знаєш, як нам було, коли він зачинявся й цілими вечорами просиджував над своїми паперами… Постукаєш до нього, а він схоплюється й кричить: «Хто там? Що там таке?»

Вони помовчали.

— Але хай навіть він винен! Хай навіть він переступив закон, — почала пані Перманедер уже твердішим голосом. — Але ж він працював не задля власної кишені, а для страхового товариства. А крім того… господи боже мій, є ж обставини, з якими люди повинні рахуватися, Томе! Одружившись з Ерікою, він ввійшов до нашої родини… Не можна ж людину, що належить до такої родини, запроторити у в’язницю, боже милостивий!..

Томас здвигнув плечима.

— Ти здвигаєш плечима, Томе… Отже, ти ладен стерпіти все, допустити, щоб те сміття довело свою чорну справу до кінця? Треба щось зробити! Його не повинні засудити… Ти ж права рука бургомістра… Боже мій, невже сенат не може його відразу помилувати?.. Я тобі скажу… перед тим як прийти до тебе, я хотіла кинутись до Кремера і благати його, щоб він втрутився в цю справу, вжив якихось заходів… Він же начальник поліції…

— Що за дурні вигадки, серце моє!

— Дурні вигадки, Томе?.. А Еріка? А дитина? — сказала вона й благально підняла до нього муфту, в якій були сховані її руки. Тоді замовкла й опустила руки; рот її розтягнувся, підборіддя зморщилося й затремтіло, з-під опущених він викотилися дві сльози, і вона тихо додала: — А я?..

— О Тоні, courage! — сказав сенатор, вражений і зворушений її безпорадністю. Він присунувся ближче і заспокійливо погладив її по волоссю. — Ще не все втрачено. Він же ще не засуджений. Може, все скінчиться добре. Поки що треба внести заклад. Я, звичайно, не відмовляюся. А крім того, Бреславський такий спритний…

Вона, плачучи, похитала головою.

— Ні, Томе, добре не скінчиться, я цьому не вірю. Вони засудять його й посадять, а тоді для Еріки, для дитини й для мене настануть важкі часи. Її посагу вже немає, пішов на опорядження дому, на меблі, на картини… Коли ж усе продати, то вернеться заледве четвертина… А платню ми завжди витрачали… Вайншенк нічого не відкладав. Ми знову переберемося до матері, якщо вона дозволить, і чекатимем, поки його випустять… А тоді буде, мабуть, ще гірше, бо куди ми дінемося?.. Доведеться сидіти на камінні, — сказала вона, схлипуючи.

— На камінні?

— Атож, є такий вислів… образний… Ох ні, я не вірю в добрий кінець. Надто багато вже на мене звалилося всякого лиха… Не знаю, чим я так завинила… Але я вже не маю ніякої надії. Тепер Еріку спіткав те, що колись спіткало мене з Грюнліхом і Перманедером… І ти матимеш нагоду сам побачити, зблизька побачити, як то буває, коли приходить біда і ні за що ні про що звалюється на людину! Ну що мені робити, га? Чуєш, Томе, що мені робити? — запитала вона і жалібно підняла на нього великі заплакані очі. — Хоч що б я надумала зробити, все кінчається крахом, сходить нанівець… А я хочу тільки добра, бог мені свідок!.. Я завжди так щиро прагнула чогось домогтися в житті, хоч якоїсь шани… А тепер і це завалилося. Останнє… Отакий кінець…

Прихилившись до сенаторової руки, якою він лагідно обіймав її, Тоні плакала над своїм змарнованим життям, над останньою розбитою надією.

Через тиждень директора Гуго Вайншенка засудили на три з половиною роки ув’язнення і відразу взяли під варту.

Зала суду під час процесу була повна-повнісінька. Адвокат доктор Бреславський з Берліна промовляв як бог. Маклер Гош потім тижнями шипів і захлинався з захвату, згадуючи ту іронію, той пафос, те вміння зворушити людей, а Христіан Будденброк, що також побував на процесі, ставав у клубі за стіл, клав перед собою купу газет замість справи і майстерно копіював адвоката. Крім того, він заявив удома, що юриспруденція — найкращий фах і що то був би фах якраз для нього… Навіть сам прокурор, доктор Гагенштрем, відомий естет, у приватних розмовах признавався, що виступ Бреславського дав йому справжню насолоду. Проте хист славнозвісного адвоката не завадив місцевим юристам, поплескавши його по плечу, добродушно заявити, що їх він не обдурить…

Коли розпродали речі після арешту директора Гуго Вайншенка, в місті почали забувати про нього. Лише дами Будденброк із Брайтештрасе призналися в четвер за родинним обідом, що з першого ж погляду на цього чоловіка, особливо на його очі, зрозуміли, що з ним не все гаразд, що в його вдачі немало вад і що добра з нього не буде. Тільки з тактовності, як тепер виявилось, зайвої, вони тоді промовчали про свої сумні спостереження.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА

Розділ перший

Вийшовши слідом за старим доктором Грабовим і молодим доктором Ланггальсом, нащадком відомої родини, що десь уже з рік мав практику в місті, з материної спальні до їдальні, сенатор Будденброк зачинив за собою двері.

— Я попрошу вас ще на хвилинку затриматись, панове, — сказав він і повів їх сходами вгору, а там через коридор і ротонду до кімнати з краєвидами, де вже було напалено, бо надворі віяв вологий, холодний осінній вітер. — Ви розумієте моє хвилювання… Сідайте. Заспокойте мене, коли можете!

— Та ну вас,