Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Брате, скажи, будь ласка, цьому гомо-еректусу, що не потрібно перевіряти максимальну швидкість авто на розбомблених вулицях нещодавно звільненого міста.
– Рудий, не потрібно…
– Та все-все, спокійно, – відмахнувся водій, тримаючи одну руку на кермі.
Автівка почала свій рух і ледь доїхала до першого перехрестя, коли просто нізвідки з’явилися патрульні поліцейські, які рухом жезла спинили авто.
– БЛЯХА! – психанув Даня, награно вдаривши по рулю. – Права зараз заберуть!
– По-перше, за що? По-друге, в тебе нема прав, бовдуре, поводь себе спокійно! – шикнув на нього Наст, за мить до того, як хлопець відчинив вікно автомобіля.
Поліцейський з серйозним закам’янілим обличчям привітався, приклавши руку до скроні. Службовець був у повній екіпіровці і це неабияк напружувало всіх в авто.
– Пане, дуже приємно, – почав відповідати Рудий. – Проте, я трохи не розумію яка мета зупинки.
– Перевірка особистості, документів та наявності зброї. На паралельній вулиці жорстоко вбили пенсіонерку. Певно, з метою пограбування.
– Оу… ну добре, зараз покажемо все… – почав метушитися у сумці Рудий у пошуках телефона, в якому зберігалися всі його електронні документи.
– Пане поліцейський, – вигнув шию вперед Наст з заднього сидіння, щоб краще бачити співрозмовника. – Перепрошую за нахабство, справа в тім, що це мої друзі, які просто забирали мене з дому. Ми заїхали за прапором, щоб узяти його на день міста, – потрусив стягом в руці Наст.
– Анастасе Яковенко? Це ви? – розширилися очі в патрульного.
– Так-так, пане, це я і мої рідні друзі, ми дуже поспішаємо…
– Прошу вибачення, приємної дороги, – приклавши руку до скроні, патрульний різко відсахнувся від вікна автомобіля, немов його трухнуло електричним струмом.
Рудий тихенько зачинив віконце і повільно поїхав. Лишень через поворот видавши свої емоції:
– А що, так можна було?! Ха-ха. Це просто супер!
– Могли б і показати хлопцю документи, нікуди не поспішаємо ми… – трохи обурилася Ліра, що завжди була за справедливість.
– В мене є пістолет із собою, Ліро… – прошепотів він їй на вушко.
– І що! Ти б показав, що там всі ці… кулі на місці, не знаю.. не люблю я ці понти!
– Ну, все, пташко, все! – чмокнув він її у щоку і спіймав погляд Сави, що уважно дивився через скло заднього бачення на нього. Було враження, неначе друг все знає, відчуває щось, але не говорить, тримає в собі.
Сірий форд завернув на міст і блимнув фарами військовим – ті пропустили автівку.
– Я казав їм, що скоро повернуся, – пояснив Рудий, побачивши здивовані погляди Наста і Ліри.
Перетнувши міст, автомобіль проїхав селище Павлоград і об’їхав хімкомбінат «Азот», зробивши два завороти, щоб виїхати на вулицю, що вела до мерії міста, але поліція знову перегородила компанії шлях. Вся площа попереду вщерть заповнилася натовпом, і це було дуже дивно, тому що на інших вулицях міста перехожих можна було порахувати на пальцях. Знаки стоп, що стояли перед автівками поліцейських, і помаранчеві конуси прямо натякали, що проїзд заборонено. Рудий обурено розвів руками і заглушив мотор.
– Хлопці, а що сталося, я ж півгодини тому їхав – не було нічого? – невдоволено вийшов він з розведеними руками до поліціантів.
– Та ми самі не знали… Швидко організували все. Там вже і журналісти приїхали і всі ці акт… – почав, таке враження, виправдовуватися патрульний.
– Міш… – перебив колега поліцейського, трохи докірливо подивившись, немов той сказав зайве.
– Так… А що взагалі буде?
– Марш сорому, – відповів за Мішу його колега, з автоматом на грудях.
– Марш сорому? – приєднався до розмови Наст, який також вийшов з авто з насупленими бровами.
– Росіян полонених проведуть по площі, – знизав плечима патрульний Михайло, показуючи мімікою, що не розуміє нащо.
Наст перекинувся поглядом з друзями і, недовго думаючи, компанія вирішила подивитись, що ж то за марш такий, про який не писали в жодних новинах. Припаркувавши авто, друзі вийшли і пішли пішки повз конуси та поліцейських до натовпу людей, від якого доносилося дзижчання поєднаних в єдиний звук голосів, неначе від бджолиної борті на дереві. Увійшовши до натовпу і протиснувшись крізь усіх уперед, Наст з компанією вперлися в паркан. Метрова споруда відгороджувала не тільки люд від шляху, яким повинні були провести полонених, але й від інших людей – команди журналістів з камерами та якихось незрозумілих жіночок з дивними мішечками в руках. Жіночок та бабусь різного віку було приблизно півсотні і у кожної в руках був середніх розмірів сірий мішечок з невідомо чим.
Наст, спираючись на паркан, дивився за тим, як жіночки
серйозно стоять, дивлячись перед собою, в той час як одна з них – бабуся в рожевому капелюшці дає інтерв’ю на величезну камеру. Старенька не виглядала розгубленою, а мова з її вуст безперервно лилася до жовто-блакитного мікрофону, підкреслюючись витонченим жестикулюванням рук. Лишень інколи вона робила невеличку паузу, щоб набрати повітря у груди.
– Тому я ще раз хочу зробити величезний уклін, – схилилася старенька перед камерою і збентежена цим білява журналістка, що стояла з мікрофоном, аж підхопила ту за лікоть. – Дякую вам, ЗСУ, дякую Вам, пане Президенте, дякую всім, хто визволив нас з неволі!
– Ось так зустрічають місцеві жителі окупованого Сєвєродонецька наших військових, тому для всіх українців, що досі залишаються в окупації – вірте в Україну, вірте в армію та вірте в перемогу. З вами була Соломія Незалеженко, єдині новини, студіє, – перейшла камера на журналістку, що закінчила інтерв’ю своєю промовою й граційним кивком голови.
– Знято! – вийшов чоловік в окулярах з-за камери. У нього в усі стирчав чорний навушник, а у руках була планшетка з безліччю папірців. – Юріївна – маестро! – поплескав він по плечу бабусю.
– Вітя, я пойду в автобусє посіжу, я што-то устала! – похитала головою інтерв’юйована бабуня.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між світами, Ілля Попенко», після закриття браузера.