Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Конєшно, моя хорошая, – хитнув він, схвалюючи прохання Юріївни. Передивившись стрілки на годиннику, Вітя підняв рацію. – «Гулик». Розпочнемо! – видав він і склав рацію до кишені. – Всім приготуватися! – пішов він вздовж паркану дивлячись на жіночок з мішечками в руках та десятки операторів камер, що стояли трохи відсторонено від тих.

Наст, Ліра, Сава та Рудий стояли біля загорож, вдивляючись в далечінь площі та чекаючи, коли ж нарешті побачать це «шоу». Люди по боках від них так само чекали на щось, постійно перемовляючись між собою, підтримуючи суцільний гул площі. Наст намагався почути якусь фразу, зачіпку, але вирвані з контексту слова не мали жодного сенсу. Раптом всі загули, неначе за якимось наказом згори всі згуртовано почали притулятися до невеличкого паркану, видаючи ще більший гомін. Жодних полонених видно не було, але відчуття, що «ось-ось» буде щось, не покидало хлопцевої голови. Два великих вантажних піксельних автомобілі, що стояли задом до площі, раптом стали центром уваги. Військові, що стояли перед дверима кузова, відчинили їх, і звідти почали виходити росіяни з червоними стрічками на руках. Вигляд в них був поганий – всі як один дивилися собі під ноги, немов боячись здійняти очі на світ. Оператори, немов зірвавшись з гіллі, метушливо перевели свої об’єктиви на них, а гул людей навкруги змінився з незрозумілого на поєднане «Фу-у-у». Військові росіяни вишикувалися в шеренгу по троє в ряд, і рушили площею вперед. Камери пливли паралельно, жодної секунди не перериваючи трансляцію ходи, а люд почав викрикувати образи і знімати на камери телефонів росіян. Вітя, який організовував весь знімальний процес, немов диригент, ледь встигав жестами надавати команди операторам та журналістам, куди дивитися, куди йти і що робити. Таким чином, за помахом його руки десь через хвилину від початку ходи, як за магією чарівної палички, всі жіночки з сірими мішечками почали діставати зіпсовані продукти й кидати їх у російських військових. Камери, що знімали всю процесію, поділилися на тих, хто знімає полонених і тих, хто знімає людей за парканом, залишивши без уваги жіночок з сірими мішечками. Таким чином, перші ряди росіян вже були повністю вкриті тухлими яйцями, що смерділи аж до Наста, такими ж гнильними помідорами та якимись заготовленими бомбочками зі змістом, що пахло як та рідина, що стікає з сміттєвих пакетів. Все це розтікалося по їхніх тілах і розносилося брудними берцями по площі. Від загального гулу «Ф‑у-у», сморіду та прокльонів людей, що просто скаженіли позаду, хлопцеві ставало дедалі гірше. Він захотів піти звідти, зникнути безслідно, але тільки-но подумав про це, як чоловік з навушником у вусі витріщився на нього круглими блюдцями, несподівано помітивши коло паркану.

«Плесь-плесь», – заплескав він оператору, нервово стукнувши його у спину через те, що той не почув плескоту.

– Єво снімай, ето Яковєнко! – наказав він гучно у вухо оператору, і об’єктив величезної камери витріщився у Настове обличчя. – Іра! – почав він метушливо махати журналістці, що нервово курила айкос, змінивши свою колегу. – С‑ка, Іра, сюда! – гаркнув він і та, від несподіванки, кинула весь прилад для паління на землю й підбігла до свого керівника.

– Так-так!

– Подивись, хто стоїть, тупе ти … – зробив спробу вдарити легенько планшеткою журналістку, але промахнувся. – Ти знаєш, що робити! – гаркнув він їй у спину і пішов далі диригувати процесом.

– «Е‑е-еххх», – зробила жіночка стривожений вдих. Її очі стали великі, як більярдні шари, а рухи професійно налагоджені. – Ігоре! – вдарила вона оператора у спину і той невдоволено провернув об’єктив на неї.

– Визначтеся! – нервово видав оператор із невеликою сивиною на скронях, сумно вдивляючись у камеру.

– Жєня, переведи на камеру Ігоря прямий ефір. Швидко, ага. Три, два, знову добрий день, студіє і Україно! Ми з вами знаходимося на проспекті Хіміків міста Сєвєродонецьк, де проходить хода сорому полонених російських військових і ви не повірите, кого ми тут зустріли – камера! – вказала вона пальцем у камеру і бідолашний Ігор вже в бозна-який раз провернувся з величезною камерою, направивши об’єктив на Наста. – Анастас Яковенко та його команда приєдналися до нас і, судячи з усього, наш герой вже відновився після всіх травм. Анастасе, чи дасте ви Україні невеличке інтерв’ю в такий гарний день? – швидко проговорила вона та встромила свій мікрофон ледь не у рота хлопцю.

– Е‑е, – відхилився трохи він. Все, що казали ці люди, та реакція, яку видавали, була дуже несподіваною для хлопця, він розумів, що серед лікарні та деяких службовців, що знаходяться тут, він відома особистість, але ніколи не усвідомлював справжніх масштабів. – Так, я… цей… звичайно, – нервово почав він.

– Скажіть, будь ласка, які ви маєте відчуття, коли бачите, що люди, вибачте, росіяни, які ще вчора полювали на вас, зараз самі стали жертвами полювань на нашій землі?

– Ну-у… так і повинно бути, чи не так?

– Що ви маєте на увазі? – казала жіночка не в мікрофон, а просто дивлячись Яковенку у вічі, та дивно посміхаючись при цьому. Наст відчував себе дуже незграбним, дуже тупим і йому хотілося швидше закінчити це ганебне інтерв’ю. Усвідомлення, що на нього дивиться багато людей, тисло, і хлопець почав сильно нервувати.

– А ви? – підняв він брови і оператор Ігор, що весь час був відморожено інертним, здивовано подивився на свою колегу-­журналістку. Та так само була вражена тим, наскільки хлопець неширокий лобом. Жінка з мікрофоном стрімко направленим Насту до рота, перевела його до рота Ліри і Ігор так само швиденько провернув камеру.

– Доброго… – трохи почервонівши, кивнула Ліра у камеру і ­тут-таки мікрофон з-під її вуст полетів до вуст журналістки.

– А це Ліра Яковенко, дружина Анастаса. Ліро, скажіть нам, будь ласка, чи звикли ви вже до нового протезу і взагалі чи підтримує ваш чоловік вас в такому, скажімо, не дуже повноцінному стані, – повністю серйозно, без жодного докору сумління, почала торкатися дуже болісної для дівчини теми журналістка, роблячи це максимально нетактовно. Наст потроху почав кипіти, але дівчина виявилася дуже стійкою і швидко та гідно відповіла. Єдине, що видавало її – це щоки, що сильно почервоніли від сорому.