Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Дивне це відчуття - везти когось. Я зовсім не відчував себе їздовим конем, як думалося раніше. Навпаки, було приємно відчувати тепло вершників, усвідомлювати відповідальність за їхнє життя і знати, що вони цілком тобі довіряють. За нагоди, треба буде повторити, тільки попросити в батька кілька порад щодо цієї справи та змайструвати сідло, а може, воно в нього вже є або взяти кінське. Я мимоволі замурчав, коли уявив, як кататиму Еріс, як вона обійматиме мене за шию і сміятиметься від захвату...

- Що це? - злякано пискнув хтось із хлопчиків.  

- Чому ти тремтиш? - запитав другий.  

- Ти замерз? - поцікавилася дівчинка.  

Я подумки вилаяв себе за нестриманість і що зараз не про це думати треба, а про приземлення.  

- Я буду сідати, - попередив я своїх вершників.

- У ліс? А ми не вріжемося в дерево? - злякалася Еріс. - Може, ще далі пролетиш, біля замку порожньо або в сам двір?

- Не хочу лякати варту! - пояснив я. - Ми приземлимося на галявину, не хвилюйтеся. Головне тримайтеся міцніше.

 - Ти впевнений? - перепитала перелякана дівчинка.

- Так.

Утім, відповідь моя була більш упевнена, ніж я сам. Даремно я слухав Еріс, її страх переповз і до мене, треба було скомандувати пригнутися і робити свою справу. Але виходу в мене не було, страшно-нестрашно, а приземлятися треба. Я відчув, як діти притиснулися до мене і почав знижуватися. Крила ковзали, плавно, немов санчата по снігу. Я торкнувся лапами землі, трохи пробігся і загальмував біля краю галявини. Вершників хитнуло, але вони втрималися, при цьому голосно верещачи. Хотілося їхній крик приглушити, сховати, зменшити. Знати б тільки як, у магії звуку я не був сильний.

- Усе! - сказав я, проникаючи звуком свого голосу кожному у вуха, а сам при цьому заплющив очі від шуму. - Тихіше ви, все добре.

Першою прийшла до тями Еріс, перестала кричати, озирнулася. Розчепила онімілі руки й незграбно сповзла з моєї спини. Я трохи притримав її хвостом, щоб вона не впала. Хлопчаки замовкли трохи пізніше, побоюючись розплющили очі, але, як і раніше, продовжували міцно триматися за мене.

- Усе-усе, - ласкаво сказала дівчинка. - Можете відпускати Саріда.

- Страшно? - усміхнувся я. - Більше кататися не захочете?

Мої слова справили більший ефект, ніж ласка сестри. Хлопчаки тут же замотали головою, причому так однаково, немов до цього не раз тренувалися і в один голос відповіли:

- Захочемо!

- Сподобалося? - запитав я, - як і раніше посміхаючись, демонструючи частину своїх гострих зубів. Хлопчакам та їхній сестрі було звично бачити ікласті усмішки й це їх не лякало.

- Дуже, - знову разом відповіли вони.

- А тобі? - поцікавився я в Еріс.

- Так. Тільки трохи страшно, особливо приземлення.

Коли хлопчики, один за одним сповзли з моєї спини, я тут же прийняв людську подобу. Тільки зараз відчув втому, м'язи нили, як після першого тренування, дуже хотілося їсти та спати. Я струснув головою. Не час розкисати.

- Ну й галасу ми наробили, - сказав я, - як би весь замок на вуха не поставили.

- Угу, - Еріс кивнула. - З таким приземленням, можна було б і у двір.

- Може воно й на краще, - усміхнувся я, - менше чекатимемо біля воріт, поки нам хтось відчинить.  

Я вже хотів продовжити шлях, як раптом згадав дещо дуже важливе.

- Еріс, Сай, Мей, послухайте мене хвилинку!

Діти зацікавлено нагострили вуха і підійшли ближче.

- Я хочу попросити вас про щось важливе для мене, - продовжив я, трохи ніяковіючи. - Розумієте, у замку майже ніхто не знає, що я син Діраса, тільки кілька людей, я потім про них розповім окремо. І я б дуже хотів, щоб це й далі залишалося таємницею. Пообіцяйте мені, будь ласка, що нікому не розповісте! - я благально подивився дітям в очі.

- Жах, які таємниці при дворі, - усміхнулася дівчинка. - Гаразд, обіцяю.

- Обіцяємо, - дуетом відгукнулися близнюки. - А можеш нам пояснити чому?

- Добре, тільки потім. Давайте вже підемо до замку, поки стражники самі не вийшли в ліс перевіряти, хто ж тут кричав.

Я взяв сумку з речами перевертнів і пішов уперед, виводячи дітей із лісу. Незабаром ми підійшли до тих самих дверей біля воріт, через які ми виходили зустрічати Тісу. Я постукав. Не минуло й хвилини, як відчинилося маленьке віконце у дверях і суворий голос поцікавився, хто сміє стукати так рано? Я трохи забарився, підбираючи слова, потім відповів:

- Прошу вибачення за те що турбую, але так уже вийшло, що мені довелося терміново повернутися в замок. Мене звати Сарід. Я один з учнів. А це діти друга Діраса, - я вказав рукою на маленьких перевертнів, - він велів мені привести їх сюди. Їм потрібен тимчасовий притулок. Доповісте, будь ласка, про мене Тайлору.

- Добре, чекайте тут, - уже не так суворо відповів стражник. Закрив віконце і пішов.

Я втомлено притулився до стіни. От би, як і Тиса, створити трав'яний острівець, щоб посидіти. Близнюки теж позіхали, терли очі й тулилися до сестри, кутаючись у батьківський плащ. Очікування ми провели в мовчанні, не зводячи очей із дверей. Нарешті, вони відчинилися і в супроводі двох стражників, до нас вийшов Тайлор. Він уважно подивився на мене, потім на дітей, якось невизначено зітхнув і велів іти за ним. Стражникам він сказав, що все гаразд, це справді свої.

Замок діяв на мене немов снодійне. Тільки-но я опинився під його захистом і знайшов на кого можна скинути проблеми, як став засинати буквально на ходу. Може я піду до себе в ліжечко, а Еріс із хлопчиками сама поговорить із Тайлором.

З такими лінивими думками, я брів усю дорогу, особливо не цікавлячись, куди ми власне йдемо. У мене навіть очі були напівприкриті. І як я не звалився по дорозі? Прокинувся тільки тоді, коли зрозумів, що ми на третьому поверсі, біля кімнати Тайлора. Він люб'язно запросив нас усіх увійти та сідати.

Цікавість пробилася крізь втому. Я озирнувся. Таємне мешкання нашого вчителя! Малий помре від заздрощів! Більш бажане місце це тільки кімната Діраса. Житло Тайлора зовсім не схоже на звичну мені спальню. Швидше, це була маленька бібліотека. Посередині стояв круглий дерев'яний стіл, він був нижчим за звичайний, напевно, для того, щоб можна було за ним сидіти на диванах і кріслах, що розставили навколо. Уздовж стін були шафи з книжками та різним цікавим дріб'язком. На полицях я зумів розгледіти якісь камінчики, кульки, кубики. Амулети та кристали на шнурках. Палички, рослини в горщиках, шматочки тканини, згортки та ще багато чого незрозумілого. Якби це все акуратно не лежало на полицях, підкоряючись якомусь своєму порядку, то можна було подумати, що це просто сміття. Поруч із вхідними дверима я побачив стелаж для зброї. Там висів різьблений дерев'яний щит, арбалет і меч, який Тайлор зняв із пояса, щойно ми увійшли.