Читати книгу - "Повторення пройденого"

— Що знаю?

— Що я минулого року ботанікою захоплювався. Батьки мені навіть обіцяли мікроскоп купити. Але поки не купили.

— І не куплять, — сказав Антон, який знав, що дитяча мрія батька здійснилася лише у вигляді подарунка синові.

— Я теж так думаю, — зітхнув Юра. — Ну й нехай! У нас наклюнулося зараз цікавіше дільце. Ти вмієш таємниці берегти?

— Могила, — запевнив його Антон.

— Ми з Митьком скарб знайшли.

Від цих слів Антон аж поперхнувся. Тільки напередодні Юрій Миколайович вишпетив сина за безглузду вигадку шукати скарб, а виявляється, у шкільні роки сам займався пошуками. Оце була новина!

— І де ви його знайшли? — поцікавився Антон.

— На задньому дворі школи.

— Що?!

Це було вже занадто. В Антона закралася підозра, що вони думають про одне і те ж місце. Трохи оговтавшись від потрясіння, Антон спитав:

— А чому ви думаєте, що там зарито скарб?

— Ми компасом перевіряли. Там стрілка прямо з котушок злітає. Хилитається, як їй заманеться, і взагалі, не показує, де північ, а де південь.

— То й що?

— Як що? Напевно там під землею поклади металу, тож стрілка і витанцьовує.

— Кльово! І коли копати збираєтеся?

— Та ми б хоч зараз. Зволікати ж не можна. Скоро зарядять дощі, а там і зовсім земля промерзне. Таж не копатимеш у всіх на очах. Хіба що вночі. А хто нас відпустить з дому вночі? — засмучено сказав Юра.

— А навіщо тобі вночі йти з дому? — почули вони за спиною голос Мили.

Вона підкралася так непомітно, що Антон здригнувся з несподіванки. Але Юра був звичний до таких штучок. Він напустив на себе важність і багатозначно сказав:

— Не твого розуму діло! Це чоловіча розмова. Не для дівчачих мізків.

— Подумаєш, які ми важні! Ти, Юрчику, спочатку рахувати навчись, а потім зазнавайся. А то завжди зошити стріляєш, у кого б задачку списати.

Слухаючи їхню перепалку, Антон не переставав дивуватися. Минуле було повнісіньке сюрпризів. Хто б міг подумати, що в дитинстві мама дорікала батькові за те, що він не вміє рахувати!

— А ти чого либишся? — накинулась на нього Мила.

— Та так. Я просто подумав, що наперед ніколи не знаєш, що станеться. Ось виросте Юрко, і з лічбою у нього буде все гаразд. Може, він взагалі лічитиме краще за всіх у вашому класі.

— Сумніваюся. Але бачу, ви вже знюхалися. Обоє рябоє. На географію не запізніться, — фиркнула Мила і пішла від них.

Коли вона відійшла, Антон кивнув у її бік і, розтягуючи слова, поцікавився:

— Що вона за дівчисько?

— Подобається? — спитав Юра, проводжаючи Милу поглядом.

— Нічого, — знизав плечима Антон.

— Вона багатьом подобається. Милка в класі найсимпотніша. Тільки капосна. Нізащо списати не дасть. Я їй минулого тижня мишу в портфель підкинув. Іграшкова, але як справжня. Знаєш, як верещала!

— Миша?

— Ні, Милка. Подумала, що миша жива.

Поки батько і син розмовляли, знайшовши нарешті спільну мову, клас поступово спорожнів.

— Слухай, ми самі залишилися. А Настя де? — похопився Антон.

— З дівчатами, напевно. Куди ж їй подітися? Усі вже давно в кабінеті географії стовбичать. Ходімо, а то пролетимо, як фанера над Парижем.

Діти поспішили до кабінету географії і справді побачили Настю в колі дівчаток. Опинившись у центрі уваги, Настя почувалася ні в сих ні в тих. Іноді запитання нових однокласниць заганяли її в кут, і вона злилася на Антона, який кинув її напризволяще.

Дівчатка розглядали Настю з усіх боків і навперебій скрекотіли, як цікаві сороки:

— Хіповий сарафанчик. І батничок теж класний. Ой, дівчатка, а дивіться, яка сумка! Я тащуся. З рук купили?

— Ні, в магазині,— похитала головою Настя.

— Зрозуміло. На чеки? У «Берізці»?

Настя не знала, що таке чеки, і уявлення не мала про валютні магазини під назвою «Берізка», але про всяк випадок кивнула.

— У тебе що, родичі в загранку їздять? — зацікавилися дівчатка.

— Іноді.

— Щаслива. А куди?

— Недавно мама у Франції була, — сказала Настя і з полегкістю побачила, що до кабінету ввійшов Антон зі своїм однофамільцем.

Почувши про Францію, Юра жваво пристав до розмови.

— Опа, а ми зараз теж про Париж згадували.