Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

8

Поки думаю, як чемно здихатися її, вона продовжує:

— Я саме відпускні отримала, можемо погудіти. До речі, у місті відкрився розкішний хамам. Мені по знайомству два подарункові сертифікати дісталося. Ідемо?

Я трохи здивована такою щедрістю, але погоджуюсь. Хоча дивно, що Інга не дорікає багатим чоловіком. Мабуть, коханця завела. Вона завжди добра, поки зустрічається з новим чоловіком.

 

***

 

Новий хамам мені подобається. Особливо тим, що вхід тут лише для жінок.

Нас зустрічає привітний персонал, у повітрі розливаються аромати пахощів та ефірних олій. Теплі відтінки в інтер’єрі створюють ідеальне місце для релаксу та догляду за собою.

Залишивши речі в роздягальні, вирушаємо до сауни. Потім — пінний масаж. Після нього — джакузі, куди нам приносять напої. Нарешті, чисті до скрипу, розпарені та розімлілі ми потрапляємо до масажисток на стіл.

Після загального масажу мене передають до рук майстрів краси. Поки лежу в кріслі з маскою на все обличчя, одна дівчина працює з моїм волоссям, друга — з руками, третя — приводить до ладу нігті на ногах. Мені навіть трохи соромно за те, що давно собою не займалася.

Поруч лежить Інга. Вона сьогодні незвично добродушна, хоча зазвичай любить жалити. Я слухаю її балаканину, і поступово напруга відпускає мене.

— Ох, Оксано, давно я не була в таких місцях. Усе ніколи через роботу, — з блаженством зітхає вона.

— Я теж, — усміхаюся під маскою.

Зрештою, процедури закінчено. Почуваюся свіжою та оновленою. Навіть обличчя наче помолодшало на кілька років, принаймні зморшка між брів точно розгладилася.

Кручуся перед дзеркалом. Не знаю, що зі мною зробили, але волосся виглядає темнішим і густішим. Шкіра гладка, насичена, нігті — доглянуті, очі сяють. І в усьому тілі відчувається легкість.

У зоні відпочинку нам подають трав’яний чай та фрукти.

— Як донька? — запитує Інга.

— Все добре, — відкинувшись на спинку дивана, насолоджуюся напоєм.

— До садка ще не йде?

Хитаю головою:

— Назар проти. Каже, маленька ще.

— А сам він як?

— Добре, — відповідаю ухильно.

І замовкаю.

Говорити про нові захоплення чоловіка не хочеться.

— Гаразд, — Інга відставляє чашку й підводиться, — час по домівках.

Неохоче погоджуюся. А сама розумію, що не тягне мене додому. Навпаки, я б довше туди не поверталася.

Ця думка лякає мене. Псує весь настрій. Уже без колишнього задоволення йду до роздягальні.

— Ти чого кисла така, подруго? — раптово зауважує Інга. — Чим незадоволена?

— Та ні, все добре…

Відвертаюся до своєї шафки, щоб не продовжувати розмову. Але від Інги просто так не відбудешся. Вона як мисливська собака, якщо почула дичину, то все, зі сліду її не зіб’єш.

— Ану, — упирає вона руки в боки, — розповідай, що сталося? Бабі Інзі можна все розповісти!

Проти волі усміхаюся.

Теж мені, баба Інга. Всього лише на п’ять років старша.

Обертаюся, щоб відповісти жартом, і слова застряють у горлі.

У дверях роздягальні стоїть знайома дівчина. Та сама Анжела.

Завмираю, дивлячись на неї, наче кролик перед удавом. У роті стає гірко. Тілом пробігає тремтіння.

А вона оглядає роздягальню.

Очі брюнетки звужуються, коли вона помічає мене. Погляд стає хижим. Ходою від стегна вона дефілює в наш бік. І що ближче стає, то сильніше стискається моє горло, а всередині здіймається паніка.

— Ось ви де, — каже Анжела, зупиняючись поряд зі мною. — Добридень.

— Хто це? — Інга окидає її з ніг до голови оцінювальним поглядом.

— Гадки не маю, — я схрещую руки на грудях.

— Це я вам фотографії надіслала, — з нахабною усмішкою заявляє Анжела, — ті, де я з вашим чоловіком.

— І що? — неприязно дивлюся на неї.

— Як «що»? У мене буде дитина від нього!

— Вітаю.

Відвертаюся до шафки.

— Гей! — вона хапає мене за плече. — Ти мусиш його відпустити!

— По-перше: я не «гей», — акуратно беру її руку, ледве стримуючись, щоб не стиснути до хрускоту кісток, — по-друге: я вам нічого не мушу.

Усередині мене всю трясе. Здається, я ось-ось закричу.

— Оксан, тобі допомогти чи сама впораєшся? — Інга демонстративно розминає плечі.

Вона приблизно одного зросту з Анжелою, але ширша в плечах. Про мене й говорити не доводиться, я з тих, хто метр із кепкою.

Анжела кидає на неї неприязний погляд:

— А ви, жінко, не лізьте в чужу розмову.

— Дорогенька, взагалі-то це ти влізла в нашу бесіду. Ми тебе не запрошували. Давай-но, чеши звідси, поки я не висмикала твоє красиве нарощене волоссячко, напевно дороге.

Навіть під шаром штучної засмаги видно, що Анжела блідне.

— Тільки торкніться мене! — її голос зривається. — Я вас засуджу! Ви не знаєте, хто мій батько!

— Міністр МВС? — хмикає Інга.

А я ніби відключаюсь від реальності. Єдине, що змушую себе робити — дихати.

— Дівчино, я гадки не маю, хто ви така й що вам потрібно, — кажу через силу. — Просто дайте мені й моєму чоловікові спокій.

— Ні, це ви дайте Назарові спокій, — вона гордо скидає підборіддя, — годі його мучити!

Відчуваю, як мої очі стають удвічі ширшими. Що за маячню вона верзе, може, і справді не при тямі, як казав Назар?

— Так, я знаю, що він живе з вами із жалю! — продовжує вона напирати. — Вважає, що ви без нього пропадете. Але з вами він нещасний! Ви не можете дати йому те, що він хоче.

— А ти, отже, можеш? — цікавиться Інга багатозначним тоном.

— А я можу! — Анжела навіть не дивиться на неї. Лише на мене. І при кожному слові нервово скидає підборіддя. — Я поділяю його пристрасті, зі мною він може не стримуватись і бути самим собою.

У мене перед очима пливе.

— Краще відпустіть його! — ніби крізь вату долинає голос Анжели. — Так буде краще для всіх.

Ноги підкошуються. Доводиться спертися спиною на шафки, щоб не впасти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍