Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

хотів; гроші Штайнера. Тепер він отримає те, що хоче він. Твою смерть.

М‘язи в моєму плечі завищали, протестуючи проти насилля, коли я вихопив ніж Амри, який тримав на поясі за спиною, і вбив йому збоку в шию.

Він впав назад. Я не випустив ножа. Він приклав величезні ручиська до рани, але це йому не допомогло. Я влучив у артерію. Він в шоку дивився на мене.

Я підвівся і сів навпочіпки, виплюнув кров з пораненого рота. Разом з кров‘ю вилетів шматок зуба.

-- У вас усіх з‘являється дурний вираз на обличчях, коли замість того, щоб розмахувати руками, маг встромлює у вас ножа, -- важко видихнув я, мене почала охоплювати бридка, масна ненависть. – Треба було рубанути мене мечем, як тільки я відчинив двері, -- продовжив я, заглушаючи його передсмертний хрип. – Але ні, ти захотів вчинити з цього особисте. Перш ніж знищити, ти захотів принизити мене. Захотів змішати бізнес і задоволення, жалюгідний ти, збочений шматок лайна.

Тоді я нахилився над ним, простягнув руку, що тремтіла від люті й обірвавши ланцюжок, зірвав амулет йому з шиї. Сів на місце.

Як тільки я доторкнувся до тієї штуковини, мене цілковито відрізало від мого джерела. Я знав, що це. Для того, хто торкався тієї штуковини, так довго, як він її торкався, магія просто переставала існувати. Я чув про такі штуки, але особисто ніколи не зустрічав. Ці артефакти були рідкісними ще навіть до Катаклізму, в наш час виготовити щось таке було взагалі неможливо. Як один з них потрапив у руки цього кровожерливого головоріза було таємницею.

-- Дякую за поглинач магії, -- сказав я йому, в той час як в його очах затухала іскра, і запхав амулет в кишеню. – Може знадобиться.

Тоді важко зітхнувши, я встав і потягнув його труп на вулицю.

 

5

-- Я хочу дві тисячі, -- сказав Мок М‘єн, коли нарешті з‘явився.

-- Домовилися, -- відповів я. Я був не в настрої торгуватися.

-- Мабуть, потрібно було попросити більше.

-- Тепер вже пізно. Перше, що мені потрібно, це вся інформація, яку ти зможеш здобути про породження тріщини; де їх бачили, як вони виглядають, що роблять, що їдять. Буквально все, з тим, що бурмочуть божевільні п‘янички в провулках включно. Але особливо мене цікавить все, що ми зможемо вияснити про те, де вони бродять. Думаєш, твої люди справляться?

-- Збирати чутки? Не така вже й важка робота.

-- Це тільки перший крок. Ми зустрінемось завтра о цій же порі, обговоримо, що ви довідаєтеся і сплануємо полювання. Ясно?

-- Абсолютно. Де мої гроші?

-- Ти приніс з собою якусь торбу?

У відповідь він тільки посміхнувся.

-- Між іншим, ти часом не знаєш, де Габул Штайнер прихиляє свою голову на ніч?

-- В Домі Штайнера. Де ж ще?

-- Не проти показати мені?

-- Його важко пропустити. Це будинок з величезним бронзовим молотом на флюгері, під яким кучкуються всі солдати. Плануєш відвідати його?

-- Планую прикінчити його.

-- Може тобі краще спочатку поговорити зі Справедливими Хлопцями, або радником Веном. Або до дідька з обома. Впевнений, вони розщедряться на трохи грошенят, щоб побачити таке.

-- Звучить спокусливо. Але я хочу добитися, щоб всі ці різноманітні фракції дали мені в біса спокій, а не втягнули мене далі в свої маневри.

Він знизав плечима.

-- Вирішувати тобі, звісно.

І без зайвих слів пішов.

Відколи він з‘явився і поки не пішов, він жодного разу не згадав про труп біля вхідних дверей, чи кров на підлозі. Можливо, в його світі це була звична картина.

 

#

З іншого боку Кіля такі речі надмірно турбували.

-- Ти не можеш просто залишити труп під дверима, магу!

-- Чому ні? Що, в двері постукають Чорні Рукави? Боїшся, що тебе заарештують? – Кожен божий день поряд з барикадами з‘являлася купа трупів, а принаймні так мені повідомляли. Чорні Рукави, місцеві констеблі, або втекли з міста, або були мобілізовані в армію одного чи іншого радника. Повстанці звісно ж їх не приймуть, адже весь цей час вони були страшно корумповані. Значна їхня кількість висіла на карнизах будинків у контрольованих повстанцями районах Пояса. А якщо вірити Кілю, ще більше сиділо на палях в порту.

-- Це труп, Хольгрене.

-- Ні. Це попередження.

-- Він почне смердіти.

-- Погода доволі прохолодна. Смердіти він почне не скоро. Коли почне, я дозволяю тобі зробити з ним все, що захочеш. А наразі ціла купа меблів чекає на твій особливий дотик.

Він підняв руки вгору, одну експресивно, другу незграбно, і пішов геть. Мені здалося, що в двох найманців, з якими він повернувся почали виникати сумніви.

-- Панове, -- сказав я їм. – Вітаю в Цитаделі. Я буду платити вам захмарну суму грошей. За це ви приглянете, щоб мій юний друг Кіль і наш кухар і економ, пан Марл, не постраждали від моїх якихось нерозумних рішень. Питання є?

Виявилося, що вони брати. Молодший з них прокашлявся і сказав:

-- Про що саме йдеться, коли ти кажеш захмарну?

-- Зазвичай скільки ви отримуєте в місяць за свої послуги?

-- Три і дві. Звісно ж плюс час від часу розграбування міста. І проживання, харчування, лікування, -- сказав старший з них.

-- Пробачте, в мої плани не входить розграбування міст. Але ви отримаєте проживання, харчування і якщо буде потрібно, медика, і я дам вам п‘ять люсерніанських золотих. В день.