Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Я, думаєш, себе не звинувачую? – підвищив тон Пітер.–Ельгорте, вони були і моїми батьками теж. Але Ельга завжди покладала на мене занадто великі надії. Я розчарував її. Знаю, вона твоя половина, брате, але мені теж її бракує. Не вистачає того часу, коли ми були всі разом. Батьки, ти, я, Ельга, Калерія.

Калерія? – отямився Найджел. Не дуже рідкісне ім'я, як виявилося. Йому було ніяково перебувати тут. Ніби він вліз у сімейну сварку.

–Думаєш, нам цього не бракує? – запитав Ельгорт, він виглядав засмученим.

–Чому вона відштовхнула нас? – не розуміючи, запитав Пітер.

–Тому, що вас не було поруч, коли натовп селян, що вважав нас відьмацьким кланом, підпалив наш дім. – замислилася Ельга.

Найджел не помітив, як вона знову з'явилась у кімнаті, дівчина виглядала засмученою, насторожливий погляд зупинився на Пітері.

–Так, але ти врятувала його.– сказав Пітер.

–Справді? І якою ж ціною? –запитала Ельга, зірвавшись на крик. Її голос відбився від кришталевої люстри на стелі й залишився дзвоном у вухах Найджела.

Пітер опустив очі.

–Зараз це не має значення.–продовжувала дівчина.– Але це саме ваша з Калерією провина. Якби ви не вешталися тієї фатальної ночі, спільними силами, ми могли б урятувати нашу сім'ю.

–Хочеш сказати, справа тільки в цьому? Калерія завжди була дуже мрійливою, щоб надавати цьому значення, але я... Я завжди був чужим тобі, Ельго.

–Не правда.– похитала головою вона.

–Правда.– парирував він.

–Ти був моїм другом, непросто одним із братів.– сказала вона, з болем в очах.

–Нехай так. Але ти нікого не бачила, крім Ельгорта. І зараз не бачиш.

–Тому що ми з ним одні на цьому світі. У нас нікого немає.

–Як ти можеш так говорити?! – взявся за голову Пітер.

–А, як ти можеш спростовувати це? – порівнявшись із ним, запитала Ельга.– Ти зник, Калерія вийшла з циклу. Відтоді жодного слова. Спільне горе? Як би не так! Ми залишилися тут із живим нагадуванням того, що сталося. Поки ви поховалися по своїх теплих нірках...

–Ельго... – хитав головою Пітер.

–Адже вони досі там. – вона вказала поглядом нагору. – У своїй кімнаті. Хочеш побачити?

–Я не зник. –сперечався він. –Ти мене вигнала.

–Надто ти намагався все виправити! – саркастично кинула Ельга.

–У Калерії померла її половина...– продовжував Пітер.

–Через сто сімдесят років після спалення палацу! Це не виправдання!

–Ти жорстока.

–Я жорстока? –розсміялась дівчина.–А хто ж тоді ти?

–Ні–ні, не смій заперечувати.–підняв руки він.

–І чого ж я жорстока?

–Тобі подобається втрачати людей, визнай це. –з болем озвався Пітер.–Однак ти ніколи не думаєш, як боляче людям втрачати тебе. Ти маєш брати відповідальність за тих, хто потребує тебе!

–О! То пан Пітер–залишу свою сім'ю в біді–Ґотлін хоче провести мені урок про відповідальність!– Ельга посунула стільця і всілась на нього склавши руки на грудях.–Прошу–прошу! Віщай, брате!– повернувшись до близнюка, вона ще більш насмішкувато мовила:– Ельгорте, сонечко, принеси мені пергамент і перо, не хочу пропустити ні слова життєвої мудрості нашого вельмишановного Пітера.

Пітер повільно видихнув, схопившись за голову. Вони продовжували сваритися, а Найджел задумався. Цей палац був йому донезмоги цікавим. Тут було стільки кімнат, а він бачив так мало з них. Він глянув на Ельгу, вони з Пітером надто зайняті власними чварами. Ельгорт стояв поруч із ними, пильно спостерігаючи. Есме була без свідомості. Найджел акуратно переклав її зі свого плеча, на яке вона сперлася, і тихо встав. Як він зрозумів, те, про що вони говорять, нагорі. Він просто збігає подивиться. Не міг зрозуміти чому йому так кортіло зробити це, хлопець немов слідував команді в голові. Дорогою нагору, хладний народець хапав його за руки і зупиняв.

– Ну, ви чого? – шипів він.– Я зараз. Я швидко. Так, ну припиніть!

Маленькі голови холодного народу відчайдушно хиталися, кидаючи погляд на господиню, що б там не було, вони не хотіли, щоб Найджел побачив це. Так, що там, причина загибелі їхніх батьків? Незліченні скарби, зачаровані Мідасом? Убитий дракон? Чарівний меч у камені? Його підмивало дізнатися.

Найджел тихо піднявся нагору, послизнувшись кілька разів на зледенілих сходинках. Нагорі був вузький коридор, укритий морозними візерунками, кілька дверей, що ніби виростали у стінах. Він помітив, що кожну з чотирьох дверей прикрашає якесь зображення. Скат, саламандра, сніговий барс. Четверті двері були з вигравіруваним малюнком піднятого меча, на який були вдягнені дві корони, Найджел підійшов до них, оглядаючись. Звичайні дубові двері з різьбленням. На рамі, по всій довжині від низу до верху були накреслені символи, стародавні руни якоюсь древньою мовою. Цікаво, що вони позначають? Він затримав руку над ручкою. Повіяло холодом і в Найджела сперло подих. Він зітхнув і відчинив двері, ті відкрились зі скрипом, в носа вдарив запах пилюки та старого дерева. Усередині було темно і дуже холодно. На стінах висіли старовинні картини із зображенням молодої і дуже красивої жінки з точеними рисами обличчя, проникливими синіми очима, як у Ельги, акуратним маленьким носом та тонкими губами, світле волосся ніби сяяло на полотні. Сусідне зображення показувало чоловіка старшого віку, із темно–каштановою, місцями рудуватою бородою, злегка піднятим кінчиком носа, як у Ельгорта та  глибокими зелено–карими очима, з чіпким поглядом, як у Пітера, і густими бровами, зсунутими на переніссі в суворому виразі. Ельгорт часто так само зсував свої брови. Дивлячись на цей портрет, Найджел був цілковито впевнений, що дивиться на батьків Ельгорта, Пітера та Ельги.