Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

Велике ліжко з темно–синім балдахіном з оксамиту стояло ближче до стіни, постіль була розстелена і кинута недбало. Темно–сіра хутряна ковдра лежала на підлозі, вкрита пилом і снігом, плед із овчини лежав зім'ятим абияк жмутом на ліжку, подушки були розкидані. У покоях було темно, всі вікна зашторені важкими портьєрами з давнім етнічним малюнком. Частина кімнати була в тіні, Найджел бачив, як на дальній стіні був вирізаний барельєф. Прямо зі стіни ніби виростали скульптури красивих, схожих рисами один на одного людей. Філігранна робота, всі риси облич були передані ідеально. Пройшовши трохи вперед, він ударився об одну зі скульптур, не розуміючи, чому вона розташована прямо в центрі кімнати. Чоло боліло, скульптура була моторошно холодною і мокрою. Він рушив до вікна, щоб відсунути штори і розглянути барельєф ближче, у світлі дня. Штора довго не піддавалася Найджелу, і він випадково зірвав її з карниза. Пил окропив хлопця, і він чхнув. Коли важка тканина впала на підлогу, піднімаючи стовп пилу, він примружився, потираючи очі. Потім, він повернувся і раптово застиг. У центрі кімнати, в неприродних позах завмерли дві фігури. Страхітливе видовище двох замерзлих людей, привело його в жах. Він придивився уважніше, красиві чоловік та жінка, що були зображені на полотні стояли прямісінько в центрі цих великих покоїв. Їхні голови вінчали корони, а самі вони були нажахані страшною смертю, що спіткала їх. Єдине, що король та королева встигли зробити перед смертю, це взятись за руки. Мурашки вкрили все тіло Найджела, і він здригнувся. Замерзлі на смерть, скуті холодом, вони стояли там, їхні обличчя спотворювала гримаса жаху. Речі на підлозі лежали в хаотичному порядку, плащ і сорочки, складені в сумку зі шкіри, фляга і вузлик лежали поруч. Перед своєю страшною загибеллю, ці люди збиралися тікати. Але їм не судилося покинути палац. Холод поповз по жилах Найджела і він стиснувся. Боячись і тремтячи, він підійшов ближче до фігур, вдивляючись у холодні мляві очі, вкриті інеєм і льодом вії. Їхня шкіра була блідо–блакитного відтінку, а волосся геть білим. Неприродність їхніх поз викликала ще більший переляк, він навіть не уявляв, як їм було ось так замерзнути. Питання переповнювали голову хлопця: за, що Ельга покарала батьків такою болісною смертю? Адже очевидно, вона прирекла їх на обмерзання, але чому? І чому звинувачує в цьому Пітера? Чому, він не розморозив їх? 

Холод стояв неабиякий, він ніби проповзав у жили хлопця, і Найджел відчув, як морозні пазурі дряпають йому скроні та проповзають, немов голки під шкіру. Він не встиг зрадіти безперешкодному проникненню в родинну таємницю клану, бо з переляку закричав, і зрозумів, чому йому так холодно. Ельга стояла на порозі кімнати, піднявши руки вгору. Під її пальцями лід розростався навколо Найджела, високі крижані кілки утворили клітку, ще один такий, і він опиниться в ув'язненні через гнів Ельги і стане такою ж скульптурою, як її батьки.

–Ельго! Зупинись! – кричав Пітер, забігаючи в кімнату.

–Як ти посмів увірватися в їхні покої?! – крикнула Ельга.

–Відпусти його! – кричав Ельгорт, схопивши її за руки.

–Пробач мені.– прошепотів Найджел, перш ніж відключитися.

Він прийшов до тями під накидкою Пітера, поруч з Есме.

–Я не думав, що вони ще там.– тихо сказав Пітер.

–Я іноді відвідую їх.– прошепотіла Ельга.

–Так не повинно бути.– відповів він.

Ельга відвернулася, зробивши крок до вікна.

–Вони вже не з нами, Ельга.– продовжував Пітер.

Вона мовчала.

–Це наш біль. Повір, якби я міг...

Ельга тихо зітхнула, схоже, вона плакала.

–Ти повинна відпустити їх.

Вона обернулася, на її щоці, немов діамант, виблискувала сльоза, що стала маленьким шматочком льоду.

–А ти б зміг?! – крикнула вона у відчаї.

Пітер опустив очі.

–Нам час це зробити. – сказав він.

–Ні.– хитала головою дівчина.

–Ельго.–спробував знову Пітер.

–Ні! – крикнула вона, будинок затремтів.

–Я знаю, у мене немає права голосу...

–Це правда, у тебе немає такого права! Це ти винен! Ти в усьому винен!

Ельгорт обійняв її, взявши за плечі.

–Я зробив усе, що міг.– прошепотів Пітер.

–Але цього виявилося недостатньо! –Ельга вивільнилася з рук Ельгорта.

Пітер замовк.

–Я просто сумую за тими часами, коли ми були сім'єю, – сказав Пітер, рішуче зробивши крок до дверей будинку.

Ельга звела брови.

–Я теж за цим сумую. – сказала вона йому слідом, він обернувся.–Я сумую за тобою Пітер.

Він глянув на неї сумним поглядом, здавалося, вони блищать від сліз, що підступають.

–Пробач мені... Не варто було мені тоді йти. Я не послухав тебе...пробач...

Він закрив руками обличчя і, не стримавшись, гірко заплакав. Ельга підійшла до нього. Вона намагалася торкнутися його, але відсмикнула руки.

–Це наше спільне горе...

–Так. Я знаю, що був неправий...– перебив її він.