Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

на користь, так і проти певних груп населення. У початковій формі він застосовувався задля встановлення цілком окремих правових режимів для тих, хто вважався нерівними. Палкі прибічники рабовласництва стверджували, що вроджена нерівність людей дає підґрунтя для неоднакового ставлення до них. Джон Калгун, сенатор, держсекретар, військовий секретар і двічі віцепрезидент, неодноразово нехтував положеннями Декларації незалежності й 27 червня 1848 року зробив сумнозвісну заяву про те, що фраза «всі люди створені рівними» фальшива і зайва: «Її вставили в Декларацію без жодної потреби. Вона ні в який спосіб не стосувалася нашого відділення від метрополії». Калгун писав, що ключові положення американізму є небезпечною помилкою. Люди, на його думку, не є вільними або незалежними — їх обмежує влада і визначає суспільство. Тож рабство виправдовується «ницою» натурою одних і «чеснотами» інших. Свобода індивідуумів, доводив Калгун, «замість того щоб бути рівною для всіх, мусить бути неоднаковою для різних народів, у відповідності до умов їхнього існування».

Беручи Калгунові твердження за основу, проте доходячи іншого висновку, прогресивістські філософи стверджували, що з огляду на очевидні неоднакові здібності людей тільки радикальна перебудова суспільства веде до бажаної рівності та пластичності людства. Така радикальна перебудова, в найпотворнішій формі, стала підґрунтям для євгеніки. Прогресивістський теолог Вальтер Раушенбуш стверджував, що справою більш передових мислителів є «розумно моделювати й скеровувати еволюцію, в якій ми беремо участь». Річард Ілай, засновник Американської економічної асоціації, вважав, що майбуття цивілізації залежить від усвідомлення того, що «існують певні люди, абсолютно негодящі, й таким слід заборонити продовжувати свій рід». Ілай додавав, що наука могла б створити «ідеальну людину», бо «нині головним є не природний, а суспільний добір». Герберт Кроулі, чия книга «Обіцянка американського життя» (The Promise of American Life), за словами Джони Ґольдберґа, є «біблією американського прогресивізму», писав, що влада повинна «втручатися від імені найбільш достойних».

У менш одіозному вигляді ця суперечка із засадничими поняттями рівності дійшла й до політики сьогодення. Істинна рівність може бути досягнута, на думку сучасників, тільки внаслідок радикального переосмислення нашої злої суспільної системи. Якби суспільство було побудовано належно, всі люди й справді були б рівними. Таким є, до прикладу, аргумент Джона Роулза, який заявляв, що справедливість перебуває «під покровом незнання». Ідея тут у тому, що суспільство можна вважати справедливим лише тоді, коли ви були б раді стати будь-ким із членів цього суспільства. Думка вельми приваблива. Ви не захотіли б опинитися в нацистській Німеччині або в Америці в добу до Громадянської війни, не знаючи, ким ви станете в цих суспільствах, тож можна визнати ці суспільства несправедливими: якби ви однаково легко могли б народитися євреєм або есесівцем у Райху, то ви навряд чи стали б захищати цей режим. Роулз поширює це припущення на країни, які обіцяють негативні права: «Чи хотіли б ви народитися в країні, де немає значної системи соціальної безпеки, наприклад, не відаючи, чи будете ви бідним, слабким або нерозумним? Чи не буде найсправедливішим те суспільство, де політика спрямована на рівність результатів, хоч би ким ви були на початку?».

Роулз шукав «концепцію справедливості, яка нівелювала б випадковості природного обдарування і переваги соціальних обставин». Така форма справедливості вимагала б неоднакового ставлення до різних членів суспільства: по-перше, уся «соціальна й економічна нерівність» мала би бути наслідком «справедливої рівності можливостей», а по-друге, ця нерівність мала би «приносити найбільше вигод найвідсталішим членам суспільства». У разі невиконання цих двох пунктів нерівність результатів не підлягала б жодному виправданню. Політично така логіка Роулза застосовувалася для виправдання жорстко обмежуваної системи вільного ринку, навантаженої механізмом масового перерозподілу.

Як з’ясувалося, практично неможливо кількісно оцінити або досягнути «рівності можливостей» через відмінні характеристики і різне походження індивідуумів: результатом ставало постійне урядове втручання, часто з дуже недобрими наслідками. Навіть більше, пошук «рівності можливостей» через неоднакове ставлення до індивідуумів означає порушення прав одних в ім’я інших. Проте дезінтеграціоністи стверджують, що всяка нерівність росте із соціальної несправедливості, а не з природної відмінності між людьми. А значить, застосовуючи Роулзову логіку, втручання уряду стає нескінченним, позаяк між людьми знову і знову виявлятимуться відмінності. Посилання дезінтеграціоністів просто хибне.

Проведіть лінію поперек будь-якої кімнати, повної людей, і ви побачите групові розбіжності в доходах, IQ, освіті та віці. Такі відмінності не є результатом соціальної дискримінації. Це результат статистичної ймовірності. Але, на думку дезінтеграціоністів, розбіжності — це автоматичний наслідок дискримінації, яку часто нагороджують туманними термінами «привілеї», «інституційний расизм» або «патріархальність». Філософія дезінтеграціоністів, отже, веде до такої надзвичайної руйнівної логіки: ми повинні мати рівні можливості, що означає нерівні права, оскільки люди не є рівними від природи; будь-яка нерівність у суспільстві є доказом нерівності можливостей. Жодна система не виживе за такої логіки: нерівність результатів — природно притаманна людству риса. Саме в цьому й суть. Система мусить бути зруйнована.

Рівність перед законом слід придушити. Американцям потрібна дискримінація, щоб стерти людську нерівність. Нещодавно Теодор Джонсон із Центру правосуддя Бреннана ремствував на філософію «конституціоналізму з кольоровою сліпотою», яку консерватори застосовують проти політики «позитивної дискримінації». Джонсон вважає, що «американцям варто вирішити, яка Конституція найбільше сприятиме створенню нації, що живе на основі своїх засадничих ідеалів, — та Конституція, що враховує расу, чи та, що ігнорує расу... Ігнорування раси не зробило націю більш рівною».. Яка іронія! Джон Калгун залюбки погодився б із цим.

Найбільш поширена версія філософії рівності дезінтеграціоністів існує у формі інтерсекційності. Це поняття, спершу запропоноване професоркою права Кімберлі Креншоу, передбачає, що людина може стати жертвою дискримінації більш ніж на одному рівні. Чорношкіра жінка, наприклад, зазнає дискримінації на ґрунті як раси, так і статі. Вас визначає «інтерсекція» — перетин вашого членства в кількох групах жертв. На перший погляд, думка незаперечна: звісно, людину можуть дискримінувати за багатьма мотивами. Проте інтерсекційність, як її практикують сьогодні, йде далі. Вона передбачає, що американське суспільство структуровано за ієрархією, де одні суспільні групи є жертвами інших: так, належність до певної групи-«жертви» автоматично ставить людину у невигідне становище, а неналежність до таких груп дає автоматичні привілеї. Насправді ми навіть не вивчаємо даних про утиски, перед тим як визначити, чи підвищує ймовірність утисків належність до певних груп. Натомість ми змішуємо будь-яку нерівність із дискримінацією. Нерівність, з погляду інтерсекційності, автоматично виникає із соціальної дискримінації, звідти ж походять і переваги. Ми повинні вести нагляд за успішними, за тими, хто відмовляється «обмежувати свої привілеї»; повинні змусити їх визнати ці привілеї або звинуватити їх в участі в системі гноблення. Ці правила слід застосовувати нерівномірно, щоб стерти будь-які прояви дискримінації: про