Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Важка розмова

   — Поліно, я не думаю, що у нас є спільні теми для розмов. — Я зробила декілька кроків вбік. Адже від самого початку мені не сподобався тон дівчини.
   — Хіба я дозволяла тобі йти? — В голосі багатійки бриніла зневага. — Якщо ти зараз підеш, то всі в університеті дізнаються правду.
   Я зупинилася та здивовано озирнулася. — Про що мова? Ми з тобою навіть не вітаємося, хоча й навчаємось в одній групі. — Мій погляд був впевненим, без жодного натяку на хвилювання.
   Поліна, неначе кішка, м'яко ступила в мій бік. Вона високо підняла голову, ніби навіть таким чином бажала показати свою зверхність. — На твоєму місці я б не розтуляла рота, маючи таке минуле. — Якщо дівчина таким чином намагалася привернути мою увагу, то у неї це, безсумнівно, вийшло.
   — Ти нічого про мене не знаєш! — Злість перемагала над здоровим глуздом. Зараз мені було начхати, що Поліна донька багатих батьків зі зв'язками, і, що вона може з легкістю стерти мене в порох.
   Її обличчя наблизилося до мого. А очі звузилися, як у змії. — Ти впевнена? А як щодо Коваленко Степана? — Помітивши легку тінь страху, Поліна переможно усміхнулася. — Знала, що тебе це зацікавить. Отже, ми можемо поговорити тут, і всі дізнаються про твій брудний секрет. Або ти підеш зі мною та збережеш свою гидку таємницю. Принаймні, ненадовго, оскільки все залежатиме від того, наскільки ти готова йти мені назустріч.
   Я вагалася лише мить. Згадка про дядька Степана подіяла на мене саме так, як і очікувала хитра багатійка. Вона скористалася зв'язками, щоб дізнатися моє минуле та вдарити якнайболючіше. І в неї це чудово вийшло. Якби я не відчувала себе так паскудно, то обов'язково поплескала б у долоні.
   — Яка ж ти мерзотна людина. — Олена кинула цю образу крізь зціплені зуби. — Для таких як ти є окремий казан у пеклі. — Праведний гнів плескався в очах подруги.
   — Не потрібно. — Я поклала руку на її плече.
   — Та як же... Вона не має права так розмовляти з тобою! Ця дурна лялька  нічого не знає... — Олена помітила як я хитаю головою і, врешті-решт, затихла.
   — Ходімо, Поліно. — Дівчина ствердно кивнула та показала жестом на свій автомобіль.
  
***
   Я зачинила дверцята червоного Порше та повернулася до білявки. — Ну... Говори.
   — Для початку перестань так розмовляти зі мною. — Вуста мажорки презирливо скривилися. — Ти не рівня мені й ніколи нею не станеш.
   — Це все чи є ще якісь побажання?
   — Облиш Дена в спокої. Ми з ним зустрічаємося і плануємо побратися. — Поліна продовжувала дивитися на мене наче на пусте місце. — Інакше я розповім всім про твої тісні відносини зі Степаном Коваленком.
   Я нервово смикнулася, неначе отримала удар батогом. — Ти божевільна. Які до біса відносини?!
   Дівчина відповіла спокійно. Однак з кожним її словом, волосся на моїй голові ставало дибки. — Ви були занадто близькі з цим чоловіком. І це попри те, що він на тридцять років старший від тебе. А ще... — Поліна понизила голос до погрозливого шепоту. — Твоя мати дізналася про вашу...хм... близькість і пала жертвою обставин. Тільки подумай що буде коли всі дізнаються... Не заздрю тобі. — Вона різко відкинулася на спинку сидіння.
   Від такої відвертої брехні мої очі наповнилися вологою. Я стиснула руки в кулаки та зціпила зуби, щоб вистояти та не показати наскільки мені боляче.
   — Одним словом, ти більше не з'являєшся поруч з Деном і я нікому нічого не розповім. Але якщо ти знехтуєш, то дуже пожалкуєш... — Коли дівчина знову поглянула на мене, її очі палали ненавистю. — Сподіваюся, тобі вистачить розуму не робити дурниць.
   — Це все брехня! — Я зазирнула в її обличчя і зрозуміла одну просту істину — Поліна знала... Вона знала, що це не правда, але не цуралася скористатися нагодою, щоб знищити мене. — Олена мала рацію. Ти мерзотниця.
   — Закрий свого поганого рота! — Гаркнула та у відповідь. Вона нахилилася до мене й схопила за рукав футболки. — Подивися на себе та на мене. Ти — сміття. Була, є та завжди будеш сміттям. Мої слова — істина, твої — пустий звук. Затямила, чи потрібно популярно все пояснити? — З очей дівчини летіли іскри. Вона свято вірила в те, що говорила й не була налаштована на конструктивний діалог.
   Попри велетенське бажання зірватися з місця й покинути авто я змусила себе залишитися. — Ти настільки не впевнена в почуттях Дениса, що ладна йти по головах заради нього? — Мій голос залишався рівним та впевненим.
   — Тебе це не обходить. — Поліна міцніше стиснула рукав футболки в руці.
   — Якщо я така нікчемна, як ти про це говориш, то чому в тобі закипають ревнощі? — Я підсунулася ближче до обличчя багатійки.
   Дівчина інстинктивно відсахнулася назад. Однак дуже швидко опанувала себе й знову нахилилася. — Ти не в тому становищі, щоб ставити питання. А наша розмова закінчена. Тож забирайся геть з мого авто, брудна... — Від останнього слова в мені прокинулося бажання вдарити її, але я стрималася й лише посміхнулася.
   — Дякую, Поліно. — Та здивовано поглянула на мене, неначе на божевільну. Саме цього ефекту я й прагла досягти, тому не забарилася з поясненнями. — Ти щойно наочно показала мені головну нашу відмінність. Я — людина, а ти — те слово, яке промовила в мою адресу. І не хвилюйся, я віддам тобі Дениса, якщо це було твоєю метою. Але проблема в тому, що він не річ і може самостійно обирати з ким йому бути. А щось мені підказує, що він навряд чи обере таке безсердечне стерво як ти.
   Не чекаючи відповіді я відштовхнула від себе Поліну та стрілою вилетіла з її автомобіля. Все. Тепер можна дати волю почуттям. Хоча ні. Ще занадто рано. Ніхто не має бачити мій біль.
   Подумки я послала під три чорти навчання і прийняла рішення зробити собі вихідний. Нічого не трапиться, якщо пропущу один день.
   Я впевнено рушила в протилежний від університету бік.
   — Гей, Маргаритко! — З-за спини пролунав стривожений голос Олени. — Та стій же ти... — Я зупинилася й поглянула на подругу, котра ледь не бігла до мене.
   — Вибач, не хочу про це говорити. Принаймні, не зараз. — Відповіла випереджаючи питання дівчини.
   — Я можу піти з тобою. — Вона поглянула на мене, неначе цуценя, що ніяк не бажає залишатися наодинці.
   — Найменше чого я зараз хочу, так це, щоб у тебе були проблеми через мене. — Промовила я, міцно обіймаючи свою любу Оленку. — Дякую за те, що ти завжди поруч і за твою підтримку... Однак зараз мені краще побути самій, впорядкувати думки...
   — Гаразд, але обов'язково зателефонуй мені. Чуєш? І... Ти не сприймай слова Поліни серйозно. — Коли подруга говорила, її обличчя випромінювало стурбованість.
   — Дякую. — Я востаннє притулилася до Олени, а за хвилину покинула територію університету.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍