Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

***
   З дитинства я завжди тікала від проблем на вулицю. Там, на дитячому майданчику мені завжди ставало легше й навіть з'являлося бажання жити.
   Зараз я вчинила так само. Втекла від спогадів, які ятрили мою душу вже багато років.
   Той, кого я так хотіла забути часто з'являвся в страшних снах. Він бив та знущався з мене. Робив такі речі, про які навіть згадувати страшно...
   Слова Поліни не були повністю брехнею. Зерно правди в них, безсумнівно,  було. І вона дісталася до істини ближче, ніж мені б цього хотілося.
   Однак близьких стосунків, як висловилася дівчина, у нас з дядьком Степаном не було. Хоча він і намагався схилити мене до цього. Можливо, чоловік досяг би своєї мети, якби не той страшний випадок.
    Від однієї думки про маму, що лежала на підлозі з широко розплющеними очима, моєю спиною поповзли мурахи. Всі ці роки я відчувала свою провину за те що трапилося. Якби я не розповіла їй про відверті натяки співмешканця, то вона нізащо б не підняла цю тему й залишилася живою...
   При згадці про маму на очах знову виступили сльози. Я швидко стерла їх долонею та повільно рушила до лави.
   Цілісінький день я сновигала Сирецьким дендропарком. Попри всю його красу, що зачаровувала своєю пишнотою зелені й трав та різноманіттям дерев, мені не вдалося насолодитися цим сповна.
   Слова Поліни змусили згадати весь той біль, від якого я ховалася роками. Вони сколихнули страх... Страх, що всі дізнаються правду, яку я так старанно приховувала.
   Мелодія на телефоні, що увірвалася в мою свідомість так раптово, повернула до реальності.
   — Так. — Відповіла на дзвінок, навіть не поглянувши хто мені зателефонував.
   — Де ти? — Я ледь не випустила телефон з рук, оскільки не очікувала, що на іншому кінці слухавки буде Денис. — Ти мене чуєш? — Хлопець втрачав терпіння.
   — Звідки в тебе мій номер?
   — Рито, ти не відповіла на моє питання. — Дещо м'якше відказав юнак.
   — Гуляю. — Не вдаючись у подробиці, повідомила я.
   — Де?
   — Там.
   — Мені не до жартів. Батько попросив забрати тебе з універа. Я їхав через весь Київ, а ти, виявляється гуляєш. — Ден поки що намагався стримуватися.
   — Я сама доберуся. Вибач, що через мене тобі довелося так далеко їхати. — Голос затремтів.
   — Гей, ти що плачеш? — Стурбовано запитав Денис. — Швидко кажи мені де ти, інакше я поставлю на вуха всю поліцію Києва. — Не схоже, що він жартував.
   — Прошу, не потрібно... Стане тільки гірше...
   — Кошеня, я не жартую. Будь ласка, скажи де ти.
   Поруч з ним я почула голос Олени. Принаймні, тепер зрозуміло звідки в Дена мій номер. — Маргаритко, слова Поліни не варті того, щоб так побиватися...
   Чудово! Подруга ще й розповіла про мою розмову з мажоркою. Ніби мені й без того було мало проблем. — Вибачте, але я ще не готова їхати додому. Обіцяю, що зі мною нічого не станеться, тому не хвилюйтесь.
   — Кошеня, ми не поїдемо додому...