Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Розділ 8

— Хтось намагається мене вбити, — прошепотіла Марта й з жахом поглянула на Артема. Вона підійшла до стола, повільно набрала у склянку води з графина й почала жадібно пити. Її руки трусилися. Кілька крапель пролилося на стіл. 

Артем шоковано поглянув на дівчину. 

— Але навіщо комусь тебе вбивати? Ти ж не думаєш знову, що це я?

— Ні, тепер вже не думаю. Але як часто тут падала люстра? Ти справді вважаєш, що це збіг?

Не встиг він відповісти, як за дверима пролунали перелякані зойки. Артем поспішив вийти з кухні.

— Пане, а що тут трапилося? — Корделія ошелешено дивилася на підлогу в холі, покриту битим склом. 

Поруч з нею стояла Євгенія. Дівчина перевела здивований погляд з підлоги на Марту, яка вигулькнула у дверному отворі. 

— Пане, з вами все гаразд? — вона кинулася вперед Корделії до Артема й вхопила його за куртку.

— Так, все добре, — він прибрав руку служниці. — Зроби, будь ласка, пані Марті ромашкового чаю, а потім тут треба все прибрати, щоб ніхто не поранився.

— А ти, — він звернувся до Марти. — Йди відпочинь. Мені буде спокійніше знати, що ти в себе в кімнаті. 

Від його слів по спині дівчини пробігли сироти. Значить він також когось підозрює і тепер вже вірить її словам.

 

Пізніше, сидячи на ліжку, вона набрала маму:

— Привіт мам, в мене все добре... Чого сумний?... Ні, то тобі здалося. Тут добре. Природа чудова — ліси, озера, гори. Повітря свіже… Так, скоро приїду. Думаю, що маєток краще продати… Вирішимо, коли я повернуся. Люблю тебе мам.

Вона поклала слухавку з думкою проте, а чи справді вона повернеться? Якщо до того її не вб'ють. Дівчина потягнулася до тумбочки й знову взялася до скриньки. Треба ж дочитати, що там між Оленою й Дем’яном відбувалося.

 

Дем’янку…

Ти сказав — любиш…
  А я втекла.

Мабуть, думаєш — дика я.
  А я…
  Я просто боюся. Бо то, шо в серці моїм — як вогонь.
  Пече. Гірше за жар.

А слів нема.
  Бо слова… то лиш пусте.
  Не скажуть, як воно болить і світиться всередині.

…Люблю тебе.

Олена

Марта відкрила ще одну записку.

 

Дем’янку…

А навіщо то все?
  Що з того, шо маємо?..
  Хіба є нам дорога далі?..

Бачу те “потім” — темне, гейби ніч без зір.
  Наше кохання… ніби прокляте.

Чую — веде воно мене на погибель.

Олена

Від цих записок стало тривожно й шкода прародичку. Залишився ще один клаптик паперу, проте дівчина відклала його й встала з ліжка. 

— Я не божевільна, — прошепотіла вона. — Щось тут не так. Якщо я не втратила розум, то щоб так гарно чути, коли мене вчора кликали, щось має бути в цих стінах — кімната, хід, хоч щось.

Вона підійшла до дверей й повільно рушила вліво, обмацуючи й простукуючи кожен сантиметр. Аж раптом стук став більш глухим. Вона повторила. Так і є. Зліва від неї знаходилися двері до ванної кімнати. Дівчина їх відкрила. 

“Здається стіна між спальнею і ванною ширша, ніж мала б бути”.

Марта задумливо насупилася. Як відреагує Артем, якщо вона проб’є стіну в поки що його замку? Та і чим її пробити? Дівчина озирнулася в пошуках чогось гострого. Ні, все-таки треба покликати Артема.

 

— Ти серйозно? — здивувався чоловік. Через п'ятнадцять хвилин після дзвінка Марти він прийшов і тепер разом з нею стояв і витріщався на стіну. 

— Абсолютно. Хтось грається зі мною в ігри і я маю намір дізнатися хто.

Чоловік недовірливо поглянув на неї й похитав головою:

— Добре, я покличу охоронця й він все зробить.

До вечора Марта боялася виходити з кімнати. 

— Вбивцею може бути Корделія, — думала дівчина. — Варвара, Євгенія, охоронець і навіть садівник. Та хто завгодно.

Вона нервово гризла нігті. Потім знов потягнулась до скриньки й відкрила останню записку Олени.

 

Дем’янку…

Мені тут більше не жити.
  Я при надії…

А мати твоя — вона згноїть мене.
  Я їду.

Як надумаєш — завтра вночі жду тебе край бібліотеки.
  Не прийдеш — не осуджу.
  Ти маєш право на своє щастя.

Олена

— Ну як так, — обурилася Марта. — Чому статус та гроші були важливіші за життя та кров. Мова йде про онуку Ганни. І чому Дем’ян не мав права голосу? — дівчина потерла лоба. — А найцікавіша загадка, чому ж він все-таки не прийшов?

Вона дістала зі скриньки конверта.

 

Олено…

Тебе нема вже тиждень.
  А я все ще озираюсь, ніби побачу тебе на ґанку.
  Чому ти поїхала без мене?
  Чому залишила — мов я тобі був чужий?

Ми ж говорили: разом…
  Ти казала — ми рідні душі.
  А нині — ні світ не милий,
  ні день не тримається в пам’яті.

І жити…
  Жити не хочеться.

Дем’ян

— Тобто він не знав, що вона їде? — здивувалася Марта.

Від думок її відірвав стукіт у двері. До кімнати зайшов охоронець разом з Артемом. Чоловік похмуро глянув на дівчину. Шкутильгаючи, затягнув всередину сумку з інструментами.

— Ви точно хочете ламати стіну, пане? — невдоволено звів брови на переніссі. 

Після підтвердження Артема він дістав молоток. 

— Пане-пане, — зітхнув й почав. 

Гуркіт стояв такий, що прибігли злякані служниці. Та Артем відразу відправив їх назад на кухню. Коли чоловік закінчив, він єхидно зиркнув на Марту й сказав:

— Ну що пане, впевнилися, що то лиш бабські дурниці. А мені 70 років. Вже важко таким займатися. Немає там ніякого ходу чи кімнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍