Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Розділ 9: Між хвилями та видіннями — Перу, зелене серце

Тиша біля моря в Перу була іншою. Вона була м’якою, не порожньою — як тихе дихання, яке ніби вітало мене. Після перетину Чилі ми з Полиною знайшли маленький рай на узбережжі, всього за сорок кілометрів від кордону. Ми провели там два тижні. Час майже не мав значення. Ми готували на вогнищі, читали книги, відчували землю під ногами і щодня знову спостерігали, як сонце тоне в океані.

Одна з тих книг була про стосунки — їхні корені, динаміку, ілюзії. Увечері ми лежали в гамаку або сиділи біля вогнища, дивлячись на море, і годинами говорили про це.

— Знаєш, що я помітила? — сказала я одного вечора, поки хвилі шуміли на тлі.

Поліна кивнула мовчки. Вона знала, що я поринула в думки.

— Більшість людей мають хворобливу потребу в стосунках. Наче не можуть бути на самоті, ніби їхня цінність залежить від когось іншого. Вони в’януть, коли самі — і розцвітають, як тільки хтось з’являється. Чому так?

— Бо легше давати любов комусь іншому, ніж собі, — спокійно відповіла вона. — І тому, що нас ніхто по-справжньому не навчив бути щасливими на самоті.

— Але ж це найважливіше. Якщо ти себе не любиш, як ти можеш по-справжньому зустрітись з іншим?

Поліна усміхнулася:

— Саме тому цей час тут такий цінний. Він змушує нас зустріти себе. Без відволікань. Без втеч. Тільки ми — і ми самі.

Я подивилася у вогонь.

— Думаю, багато людей більше стараються для інших, ніж для себе. Смачніше готують, гарніше вдягаються, краще доглядають себе — коли хтось поруч. А чому не для себе?

— Бо ми завжди думаємо, що значення нам дають очі іншого, — сказала вона. — Але насправді… усе починається в нас.

— Отже, коли зараз немає стосунків — це, можливо, просто час бути з собою, — сказала я. — Пізнати себе. Робити щось красиве для себе.

— І зрозуміти, що ти не менш цінна тільки тому, що ти одна. Навпаки. Хто це освоїв, той потім має що дати в стосунках.

— Бо він не бере, щоб заповнити — а ділиться тим, що переповнює.

Ми замовкли. І лише море продовжувало говорити.

У цій тихій бульбашці ми познайомилися з Гастіпуреєм — художником, який не просто малював, а бачив поезію в речах. Його дівчина теж була творча — вона малювала, створювала ескізи для татуювань і говорила спокійним, ясним голосом. Вона родом із Такни, але жила в Куско, а тоді просто приїхала у відпустку. Разом ми провели гарні, спокійні дні. Я добре пам’ятаю: Гастіпурей намалював мій портрет. Але це було не звичайне зображення — а щось на зразок дзеркала душі. У мене досі є цей малюнок.

Одного разу ми з Полиною поїхали до Такни за продуктами. Ми не врахували, що останній автобус до нашого села вирушає вже о шостій вечора. Коли ми прибули на автостанцію близько сьомої — автобус уже поїхав. Ми стояли там, трохи розгублені, сміялися з власної наївності — і зателефонували хлопцям, з якими проводили час на пляжі останні дні. Випадково виявилося, що вони теж саме в той момент були в Такні — і саме тоді збиралися їхати назад. Вони нас підхопили. Усе склалося. І знову життя показало мені: тебе підтримують, якщо ти довіряєш.

Ми залишилися там на два тижні. І саме тут я мушу трохи сказати про час.

Час — яке дивне, суб’єктивне явище. Його можна виміряти лише в собі. Два тижні відпустки в офісній роботі пролітають, як пісня по радіо. А два тижні, коли ти нічого не плануєш, не маєш зустрічей чи цілей — розтягуються, ніби не хочуть закінчуватись.

У тому зовнішньому світі, у самому теперішньому, існувала лише зміна світла на темряву, від першого співу пташок до останнього сюрчання цвіркунів. Жодних календарів, будильників, дедлайнів. Тільки життя, яке розкривається момент за моментом.

І скільки всього може статися за два тижні. Два тижні можуть вмістити цілу главу твого життя. Вони можуть тебе змінити. Вони можуть бути всім — якщо ти справді присутня.

Коли ми вирушили далі, нашою метою був північ Перу — подалі від міста, ближче до зелені, до свободи. Але ми доїхали лише до Ліми. І знову життя внесло свої корективи. Дороги на півночі змило, вони стали непрохідними. Замість того, щоб їхати далі — я залишилася. І залишалася. Цілі шість тижнів у місті — я, яка зазвичай уникає міст. Але саме так воно і є: шлях проявляється сам. І часом він веде саме туди, куди ти зовсім не хотіла — бо саме там на тебе щось чекає.

У цей період Поліна повернулася до Москви. Я залишилася сама. І зустріла нових людей. Патрік, друг, якого я познайомила в Сербії, спеціально прилетів на два дні до Ліми, лише щоб провести час зі мною. Ми дозволили собі трохи розкоші — п’ятизірковий готель із терасою на даху, басейном і баром. Вид на все місто, коктейлі в руках, а вдалині океан. Іноді саме таких моментів так не вистачає.

Міра-Флорес став моїм тимчасовим домом. Я закохалася в цей район — зелені балкони, озеленені дахи, сади скрізь. Там я зустріла Карлоса, який керував боксерською школою й жив разом із мамою та дядьком. Я розповіла йому свою історію, і він, не вагаючись, сказав: «Залишайся в нас». І так воно й сталося. Я прожила в них кілька тижнів.

Мати Карлоса була психіатринею. Ми багато й глибоко говорили — про життя, про мене, про зцілення. Вона допомогла мені краще зрозуміти себе. І вона готувала — Боже, як же вона готувала. Традиційні перуанські страви, з любов’ю, зі смаком. Я досі пам’ятаю чипси з батату, численні м’ясні страви — і «пікарони», десерт із медом, від якого тепліє на душі.

Я також скористалася нагодою й навчилася серфінгу. Боксерська школа була своєрідним осередком — туди приходили й тренери з серфінгу. Я встала на дошку — і вже в перший день мені вдалося впіймати хвилю.

Пізніше я познайомилася з жінкою, яка запросила мене на кілька днів разом подосліджувати околиці. Вона родом із Ліми, але вже понад десять років у дорозі — досвідчена мандрівниця з ясним поглядом і відкритим серцем. З запланованих кількох днів вийшли тижні.

Разом ми багато подорожували — знову на південь, крізь безкрайні пустелі, вздовж океану, на маленькі острови й у приховані місця. Наш час був насиченим — повен розмов, сміху, смачної їжі та руху. Вона показала мені місця, які я б ніколи не знайшла сама. І головне: вона допомогла мені по-справжньому відкрити для себе перуанську кухню. Під час кожної трапези вона обирала за нас — «Ти маєш це спробувати! І це також!» — і я скуштувала найкраще з усього, що може запропонувати Перу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍