Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 11: Погляд, що спалює

Очі ректора Дейлара потемніли, і в їхній глибині спалахнув вогонь. Щось подібне я вже бачила в день нашого знайомства. Наче зачарована, я не могла відвести погляду від цих таємничих очей — омутів, а на душі ставало спокійно і тепло, немов усі проблеми розчинилися у повітрі. Раптом за вікном почувся якийсь драпаючий звук, наче гілка вдарила по склу. Я здригнулася від несподіванки, і навіювання розвіялося.

— Ви вмієте ментально впливати на людей? — прошепотіла я вражено. 

Такий дар був рідкісним, і його власники зазвичай робили успішну кар’єру при королівському дворі.

 — Я можу забирати емоції. І навіювати їх, щоправда, ненадовго, — так само тихо відповів ректор. 

— А мені ви нічого не навіювали? — з підозрою запитала я. 

Він ледь помітно усміхнувся: 

— Поки що — ні. Але тільки попроси, і в одну мить забудеш свою дурнувату закоханість у того сопливого хлопчиська. 

Ректор стояв майже впритул до мене, і ця близькість змушувала хвилюватися. Я відчувала жар його тіла і легкий аромат одеколону — деревний із цитрусовими нотками. Його очі знову стали яскраво-сірими й здавалися… теплими?

 Я похитала головою й мовила:

 — Ви не могли б відійти? Мені здається, що ви мене в кут загнали. 

Він одразу зробив кілька кроків назад, і вираз його обличчя знову став стриманим.

 — Будь ласка, більше так не робіть, — намагалася я говорити твердим голосом. — Я не хочу, щоб хтось ліз мені в голову і наводив там свої порядки. І забувати нічого не хочу — нікого й ніколи. 

— Як скажеш, — з іронією відказав ректор. — Тільки потім не нарікай, що Джейсон зробив тобі боляче. А саме так і буде, можеш не сумніватися.

 — А вам яка різниця? — спалахнула я. — Навіщо ви втручаєтесь у моє життя? Ви дали мені роботу, і я вам за це вдячна, але все інше — не ваша справа! 

— Уяви собі, в мене тут власний інтерес, — жорстко відповів він. — Якби ти не втекла з дому, усе склалося б інакше! Але тепер я змушений діяти в тих обставинах, у які ти мене поставила! А твоя вперта впевненість у тому, що Джейсон — твоя доля, залишає мені мало простору для маневру! Розплющ, нарешті, очі! Останні слова він майже прошипів, стискаючи кулаки, і я злякалася, що він знову почне щось навіювати. Або знову підійде так непристойно близько. 

— Ви сердитесь, — обережно мовила я. — А це недобре. Припинімо цю розмову? Ви мене не розумієте, я вас — теж. Навіщо сперечатися? 

— Ти мене боїшся? — здивовано спитав він.

 — Та що ви, — намагалася я говорити спокійно, хоч вийшло не зовсім щиро. 

— Чому б мені вас боятися? Ви ж самі казали, що не кусаєтеся. Я спробувала усміхнутися, щоб показати, що зовсім його не боюся. Але ноги зрадницьки тремтіли. Ректор закотив очі:

 — Ще чого не вистачало! Не вигадуй, нічого я тобі не зроблю, — його голос раптом став низьким, майже хрипким. 

— Якщо сама не попросиш. 

Якщо він знову жартує в такому стилі, значить, небезпека минула. Напевно.

— Тобі не варто мене боятися, крихітко, — сказав він,  — я можу підвищити голос, накричати, але й пальцем тебе не зачеплю, можеш не сумніватися, — його погляд відверто ковзав по мені, а очі блищали. 

— Я, мабуть, піду до себе, — пробурмотіла я, відчуваючи, як починаю червоніти. — В архіві ще багато справ, а мені потрібно виспатися. На добраніч, пане ректоре. 

Він у відповідь лише кивнув і сів за письмовий стіл.

 Я обережно вийшла з кабінету, тихенько зачинивши за собою двері. Не встигла я й десяти кроків пройти, як переді мною виріс Освальд. Його обличчя перекосила така відверта лють, що я скрикнула від страху. Він різко схопив мене за руку й стиснув так сильно, що, мабуть, залишиться синець. 

— Ах ти ж, мала гадюко! — прошипів він. — Я так і знав, що ти не відступишся! Покрутила своїми принадами й думаєш, управи на тебе не знайдеться?! 

— Відпустіть! Що ви робите?! — злякано простогнала я, відчуваючи, як мене нудить від жаху. 

Двері кабінету розчахнулися, і владний голос ректора прокотився коридором: 

— Що тут відбувається?

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍