Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За гібридними «бузками» відкрилося нове флористичне розмаїття. Розложисті дерева, одягнуті в густі темно-зелені листяні шуби, давали надійний прихисток від дощу. Збоку зарості кущів, обсипаних жовто-червонястими квітами на кшталт тюльпанів. Синє озеро підковою охоплювало колючий частокіл дірчастих блакитно-білих, з чорною серцевиною, «соняшників». А ще я бачив метеликів неймовірної краси. Лускокрилі сиділи на квітках, поки я їх не злякав. Різнобарвна хмара знялася в повітря, а один синьокрилий красень зі сріблясто-оранжевими колами всівся на голову й відмовлявся летіти, поки я не зігнав того нахабу. Ображена комаха довго крутилася поблизу, а я погрожував їй ентомологом з сіткою.
Я брів стежкою, що огинала пагорби, вкриті папоротеподібними вогкими кущиками золотисто-коричневого кольору, спускалася до шумливої білопінної річки й перебігала на той берег через кам’яний місток, що спирався на дві масивні брили з граніту. Значить, поблизу мешкали люди, інакше звідки б узялися протоптана стежка, ковпак і місток.
Невдовзі зліва зашурхотіло. З-за тонких, схожих на бамбук, стебел, увінчаних ажурними оранжевими розетками, виткнулася довга яскраво-червона клешня краба, прикрашена чорним чубчиком. Я закляк і мовчки спостерігав за рухом у гущавині. Там був хтось великий. Жорсткі стебла тріщали, верхівки гойдалися, «клешня» насувалася на мене, аж поки не окреслилася у велику пласку пташину голову з жовтими рептилоїдними очима. Гадав, крокодили, змії та акули найжахливіші витвори фауни. Зрештою показалося все тіло в сіро-білому оперенні й міцними лапами. Страусяча подоба хижо блиснула очима, клацнула дзьобом, загребла кігтистою лапою землю. Гігантська курка недвозначно готувалася напасти. Миттю пригадалися котлети по-київськи, битки з філейної частини, смажені стегенця…
Бігти до ковпака далеко. Пташка прудкіша й наздожене на відкритій місцині. Габарити пернатої напоумили мене шукати прихисток у лісі. Без різких рухів я відступав, але маневр тільки підстьобнув дзьобате створіння розігнатися спринтером. Куди мені змагатися з тим чудом.
Перегони мали скінчитися швидко і не на мою користь. Тупотіння лап стрімко наближалося. За прикладом зайців я стрибнув убік, упав на живіт, покотився в траву й завмер, сподіваючись на поганий зір «курки». Та на швидкості в пів сотні кілометрів на годину пронеслася повз мене, пригальмувала. Я чимдуж побіг до найближчого дерева, вчепився за поорану глибокими тріщинами кору й подерся вгору. Раптом у верхів’ї завовтузився якийсь звір. Я дико вилаявся, підозрюючи нову капость, зісковзнув на землю й кинувся до іншого дерева. В плетиві листя й гілля хіба помітиш звіра. Здалося? Тонко пискнуло, наче комар над вухом, і змійчастий розряд завалив агресивну пташку.
«Черга за мною», – тікати від зброї марно. А то була саме зброя. Енергетичний шокер. Фільми дивився, книжки читав, полюбляю фантастику. Дожився, сам у казці опинився. І чим далі, тим страшніше.
Зненацька хруснула гілка, й на землю м’яко зістрибнула двонога патлата істота з ребристо-матовою річчю на ремінці. Обличчя ніби людське, однак густо розмальоване колами, хвилястими лініями, кольоровими плямами. Темне волосся стирчало шапкою дротів. Діряві коричневі штанці, сорочка простора й брудна. Нечупара. Я ховався за стовбуром і чекав. Худе людиноподібне створіння дзвінко крикнуло, зацокало й гортанно випорожнилося плеядою звуків, більше схожих на пташине щебетання. Приїхали. Те мавпеня з шокером зараз випатрає «курку», а мене лишить на десерт.
Я навшпиньках спробував розчинитися в густій тіні, але прудконога істота вмить наздогнала мене. Великі сірі очі люто зиркали, руки чухалися пришпилити розрядом. Чи виживу після нього? Пташка сумирно лежала без ознак життя.
– Чого причепилося?! – гаркнув з переляку й кинувся на істоту. Мабуть, був повільним, бо не встиг руки простягти, як простяг ноги від удару в лоба. Вимкнувся надовго. Очуняв, коли краплини води вдарили по обличчю. Шумів дощ. Гігантська пташка зникла. Чулися голоси. Я повернув голову й застогнав: у череп ніби вкинули дзвіницю. Бум-бум! Кістки тріщали, м’язи задубіли. Стан покійницький.
До мене підійшли. Бачу ноги в легких шнурованих черевиках. Підвів очі. Чоловіки у розстебнутих куртках. Дивляться підозріло, щебечуть поміж собою. Підняли вдвох моє тіло й потягли до воза. На ньому вже лежала червонодзьоба «курка». Отакої. Вона при пір’ї й жива: дзьоб і пекельні лапи міцно стягнуті мотузками. Кинули мене мішком прямо на тулуб. Пташка смерділа… котятиною. Гострий аромат проникав у дихальні шляхи й викликав чхання.
Вертке мавпеня вискочило з-за воза, пискнуло, й важка шестиколісна конструкція сама собою рушила. Я гадав, чоловіки впряжуться: жодної тяглової худоби навколо.
«Я марю маячнею і скоро опинюся в божевільні», – думки пробуджувалися ліниво, як і тіло. Дзенькіт у голові поволі стихав. Прохолодний дощик омивав мене й наповнював енергією.
Мавпеня всілося поруч зі мною, мацало футболку, джинси, кросівки й нахабно роздивлялося.
– Де я? – спромігся витиснути з себе.
Дебелі мужики в капелюхах заґелґотіли наче гуси. Вертке створіння бубоніло під ніс, аж поки не видало одне слово. Зате яке! Заповідник! Я радісно хитнув головою, повторив знайоме слово. Проклюнулася думка про тупого потраплянця, яким його зображують графомани в численних, лінійних до нудоти, книжках. Чому зробив сміливий висновок? А де в світі ростуть дивні рослини й шастають гігантські скажені «курки»? В Антарктиді? Дуже смішно. Я не вчора народився. Дещо про флору й фауну знаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер спогадів, Віталій Механік», після закриття браузера.