Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

шипінням палав хемічний вогонь. І весь цей час не припинявся наспівний павучий монолог.

...О ЯК КРОВ КИПИТЬ ШУМУЄ ПІНИТЬСЯ МЕНЕ ДУРМАНИТЬ ХМІЛЬ ЩО ЦІ ШАЛОКРИЛІ ВАРЯТЬ... — співав він.

Айзек не міг відвести очей. Творилося щось неймовірне. Нещадні випади й удари навідліг не припинялися, і нетлі цвьохкали у повітрі неймовірними язиками. Вони наносили ними блискавичні удари, доки Ткач рябів то в цій, то в іншій площині. Айзек бачив, як роздуваються й скорочуються черева чудовиськ, як вони торкаються язиками його живота й відлипають, мов п’яні, щоб у наступну мить вжалити сильніше.

Ткач пірнав геть з очей і знов виринав назовні, в одну мить — зосереджений і безжальний, в іншу — нечіткий, розгублений, стрибає на кінчику ноги, співає свою пісню без слів, і знов з’являється безжальний убивця й наносить удар у відповідь.

Немислимі візерунки миготіли на крилах нетель, украй несхожі на ті, які бачив Айзек. Вони жадібно облизували повітря, поки хльоскали й жалили свого супротивника. Ткач спокійно промовляв до Айзека, нападаючи й відбиваючись:

...ТІКАЙ І ЗАБИРАЙ СВОЇХ ДОКИ Я ХМІЛЬНИЙ І ЦІ МОЇ БРОВАРІ НЕ СКІНЧАЄМО БОЮ ДОКИ ДВОЄ НЕ СТАЛИ ТРІУМВІРАТОМ ЧИ ГІРШЕ І Я ВІДЛИНУ В БЕЗПЕЧНИЙ ВИМІР ІДИ ТЕПЕР ГЕТЬ З КУПОЛА МИ ПОБАЧИМОСЯ З ТОБОЮ І ПОГОМОНИМО ПРИХОДЬ ГОЛИЙ ГОЛИЙ ЯК МРЕЦЬ НА СВІТАНКУ РІКИ Я ЗНАЙДУ ТЕБЕ ЛЕГКО ЯКІ ВІЗЕРУНКИ ЯКІ КОЛЬОРИ Й СКЛАДНІ ПЛЕТИВА ТЧИ Ж ДОБРЕ А ТЕПЕР ТІКАЙ ЧИМШВИДШ...

Шалений хмільний бій не стихав. Айзек помітив, як відтіснили Ткача; його енергія накочувала хвилями, налітала жорстоким вітром, але поступово відступала. Айзека знов охопив жах. Він пірнув у цегляну нору й поповз геть.

Декілька божевільних хвилин Айзек поспішно пробирався навпомацки в темряві, здираючи руки об каміння.

Попереду, за рогом, слабко замерехтіло світло, тож Айзек наддав ходи. Він закричав від болю й несподіванки, торкнувшись долонями гладенького розпеченого металу. Хвильку повагавшись, обмацав простір довкола себе та намотав на руку порваний рукав. У слабкому світлі стіни, підлога й стеля здавалися обшитими бляхою. Айзек збентежено насупив чоло. Усе ж, набравшись сміливості, він хутко поповз по гарячому, як розпечений казан, металу так, щоб не торкатися шкірою поверхні.

Важке часте дихання виходило стогоном. Урешті виповз через вихід у кімнату й упав на підлогу, де чекав Яґарек.

Айзек зомлів. За три-чотири секунди він прочуняв на радість Яґарекові, котрий тупцяв з однієї ноги на другу. Ґаруда нервував, однак був зосереджений і спокійний.

— Отямся, — повторював Яґарек. — Отямся.

Він трусив Айзека за комір, і той широко розплющив очі. Тіні навколо Яґарекової постаті розсіювалися — певно, закляття Танселла поволі видихалося.

— Ти живий, — промовив Яґарек коротко й безбарвно.

Він говорив економно, щоб не гаяти час і зусилля.

— Я стояв і чекав, і крізь вікно просунулося тупе рило, а потім і все тіло глитай-нетлі. Я розвернувся і дивився на неї, розгублену, крізь дзеркала. Тварюка поспішала. Я наготував батіг і через спину вдарив її, боляче вжаливши, що та аж заверещала. Я вже було вирішив, що тут мені й смерть, та істота пронеслася повз мене і мавпо-конструкта до отвору, неймовірним чином склавши крила. Вона не зважала на мене. Постійно озиралася, немов за нею гналися. Затим я відчув у просторі ніби складку, щось заворушилося під шкурою світу і щезло в тунелі слідом за нетлею. Я послав механічне мавпеня навздогін. Почулася тріскотня, ніби хтось розтягає метал. Я не знаю, що сталося.

— Чортів Ткач розплавив конструкта... — тремтячим голосом пояснив Айзек. — Бог його зна, нащо.

Він мовчки підвівся.

— Де Седрах? — запитав Яґарек.

— Нема його, ясно? З нього виссали блядське життя!

Айзек підібрався до вікна й визирнув надвір, на освітлені смолоскипами вулиці. Почулося глухе гупання кактових ніг. У провулках палали смолоскипи й нетривкі тіні коливалися, як олія на воді. Айзек повернувся до Яґарека.

— Це було жахливо, — промовив глухо. — І я нічим не міг зарадити... Слухай, Яґу, там був Ткач, він сказав валити звідсіля, бо нетлі чують біду... Ми спалили їхні яйця, — випльовував слова зі злостивою втіхою. — Одна паскуда відклала яйця, ми пробралися повз неї й спалили їх до дідька, але інші нетлі відчули це і просто зараз летять назад. Треба тікати.

Яґарек стояв нерухомо й напружено думав. Потім глянув на Айзека й кивнув.

Вони хутко побігли назад темними сходами. Стишили ходу, підібравшись до першого поверху, де недавно ще гомоніла пара кактів. Але зараз кімната була пуста. Усі какти, хто спав і хто не спав, вибігли з будинку.

— А щоб вас! — лайнувся Айзек. — Нас побачать, щоб їх через коліно, нас побачать. Вулиці, певно, кишать сраними кактами. А наші тіні майже розсіялися.

Вони застигли біля вхідних дверей. Обережно визирнули з-за одвірка на вулицю. Звідусіль долинало тріскотливе пощипування смолоскипів. Навпроти був невеликий неосвітлений провулок, де причаїлися їхні товариші. Яґарек дарма силкувався розгледіти їх у темряві.

У кінці вулиці, побіля стіни купола, під присадкуватим напіврозваленим будинком, де, як зрозумів Айзек, гніздилися нетлі, стояла група кактів. Навпроти них, на перехресті з вулицею, що вела до храму в центрі Оранжереї, в обидва боки поспішали невеликі загони бійців.

— Чорти б їх дерли, почули, мабуть, шарварок, — процідив Айзек. — Треба валити, інакше нам кінець. По одному. — Він ухопив ґаруду за плечі. — Ти перший, Яґу. Ти спритніший і менш помітний. Давай, давай, — і виштовхав Яґарека надвір.

Яґарек був прудконогий. Він легенько біг, поступово набираючи темп, щоб не привертати уваги. Якби хтось із кактів і глянув на нього мигцем, то прийняв би його за свого. Його гінку постать все ще огортали тінь і тиша.

До рятівної імли — декілька метрів. Айзек затамував подих, дивлячись, як ворушаться м’язи під змережаною рубцями спиною.

Люди-кактуси белькотіли на своєму грубому суржику, сперечалися, кому першому заходити в дім. Двоє вимахували гігантськики молотами, по черзі гатили закладений цеглою вхід в останній низенький будинок, де, як Айзек знав, витинали свій смертельний танок нетлі й Ткач.

Яґарека поглинула темрява провулка.

Айзек глибоко вдихнув і рушив за ним.

Він хутко покрокував від дверей на вулицю, молячись, щоб його присмеркова заволока не розсіялася, й підтюпцем побіг до провулка.

Добігши до центру перехрестя, почув шурхіт і тріпотіння крил. Він озирнувся на вікно на самій маківці клинуватої будівлі.

Гнана огидним відчаєм, третя глитай-нетля пропихалася досередини, повертаючись додому.

Айзек аж дихати забув, та