Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Раптом пухка та ніжна рука митця-­оратора схопила Наста за плече.

– Пане… – м’яко посміхався гладкий чоловік, дивлячись хлопцеві в очі. – Хотів вас ще привітати особисто від себе, – дістав він з кишені оксамитовий мішечок і простягнув Насту.

– Не треба, дякую, – хотів відхреститись хлопець від небажаних подарунків.

– Подивіться в середину, пане герою, будь ласка, – намагався так само ніжно, але водночас й гучно вимовити кожне своє слово Константинов. Натовп волав «Слава Україні» кожного разу дедалі гучніше.

Яковенко розв’язав мішечок і вкотре його емоції завирували зсередини, немов у вулкані, що от-от вивергатиметься. Всередині мішечку був Настів алмаз, що зберігав його батько біля серця та який він продав завдяки майору, щоб купити протези Лірі.

– Дякую вам, – не стримавшись, обійняв Наст Константинова на сцені і публіка знизу вмить вибухнула оплесками та лементом. – Дякую, – повторив він, сильно притиснувши гладенького «митця» до себе. Відношення до Константинова вмить змінилося в Настовій голові.

– Ну все-все-все, мій хлопчику, все, – поплескав по спині Константинов і Наст відсахнувся, швидко крокуючи зі сцени, щоб ніхто не побачив його розчулення на обличчі.

Яковенко пошвидкував сходами зі сцени і вже крокував назад до своїх, як його раптово підхопив майор, що, здавалося, виринув нізвідки.

– На декілька слів… – прохолодно почав він, доки Константинов, підтримуючи той вогонь, що розпалив Наст, продовжував «Слава нації!..» і далі за списком…

– Що я знову не так зробив, сказав… – почав роздратовано Яковенко, але той перебив.

– Тихо! Я не за це… – шепотів він, поклавши руку на Настове плече і інколи дивлячись по сторонах. – Пам’ятаєш, я казав тобі про нашу подальшу співпрацю, пропонував працювати з нами?

– Звичайно.

– Ти готовий? Є завдання.

– Що, прямо зараз?

– Ні… але скоро, і відповідь твоя мені потрібна ще скоріше.

– Добре, а що робити…

– Не скажу, доки не погодишся, – похитав він головою у сторони.

– Скажіть, хоча б де це все буде відбуватися, де я повинен…

– Як ти відносишся до півострова Крим? – перебив його майор.

– Це батьківщина моєї матері… а що… – почав знову Наст, але Калиниченко знову перебив.

– Бачиш, скільки плюсів! – жартівливо ухилився від нового питання він і поплескав хлопця по плечу. – Ну все, йди до друзів, чекаю на відповідь!

Коли Наст повернувся, обігнувши сцену, на площу, гімн України вже лунав на повну. Люди співали, тримаючи руку біля серця, багато хто ронив сльози. Діставшись Ліри та друзів, Наст побачив, що і дівчина з Савою плачуть, навіть Рудий ледь стримувався, скрививши гримасу жалю. На запитальний погляд до Сави, той лишень кивнув кудись у гору. Там повільно здіймався прапор України, частково пофарбований кров’ю Яковенкового батька у червоно-­чорне. Він був рваний, дірявий від кулі, але все це лишень придавало видовищу більшої трагічності, а вітер, що до того навіть не шебуршив Савові кучері, вже зараз нестримним потоком підтримував прапор розгорнутим на всю довжину. Константинов зміг вичавити емоції з усіх верств населення, змінивши величенний та величний стяг на той, що пережив війну, що ілюстрував всю трагічність долі України та її народу.

***

(сорок хвилин потому)

– Щось мене нудить… – вже втретє жалілася Ліра та гладила живіт за годинниковою стрілкою й проти, що правда, безрезультатно.

– Ну може це по жіночим… – прошепотів на вушко дівчині Наст.

Друзі поверталися додому з церемонії. Автомобіль ГУР підвозив їх назад до лікарняного містечка, і вони вчотирьох сиділи, дивлячись у вікна на безліч українців – щасливих та усміхнених, що так само розходилися по домівках.

– Ні… там… щось дивне, – з якимись паузами відповіла дівчина, немов трохи соромлячись або боячись цієї теми.

– Цвірка переведуть до Київської психіатричної лікарні, – зачитав повідомлення з телефона Рудий. – Його лікар написав, – похитав він екраном, де було відкрите листування.

– Зрозуміло… – тяжко видихнув Наст і відвернувся до вікна.

– То що, рушаємо до Києва? – весело запитав Рудий, вже уявляючи як буде знайомитися зі столичними дівчатами і розповідати про те, як пережив кульове поранення, що майже позбавило його життя.

– Чи додому? Львів? Давно ми не були вдома… – замріяно сказав Сава, посміхнувшись самому собі і підвів очі на Наста.

– Я вже дома, Саво, тому що тут ви. Мій дім – там де ви, – сказав Яковенко і машина різко спинилася, він навіть і не помітив, як хутко вони доїхали.

Біля авто батько Ліри чекав на доньку, усміхнено стоячи серед квітів у дворі лікарні, та махаючи донечці рукою.

– Папа! – зраділа Ліра батьку, потонувши в його обіймах.

– Мишка моя! – обійняв він з любов’ю донечку.

– Миколо Миколайовичу! – поліз тиснути руку Сава, якого Лірин батько нещодавно витягнув з того світу.

– Миколо Миколайовичу! – ще більш артистично-­поважно підлестився Рудий, потиснувши руку поважному професору.

– Миколо Миколайовичу, – простягнув руку Наст і батько Ліри м’яко обійнявши його, запросив жестом руки у бік.

– Ми пройдьомся нємножко, – кинув він друзям Наста, відводячи хлопця у менш людне місце. – Поздравляю тєбя с наградой…

– Дякую, – сором’язливо хитнув головою Наст.

– Слишал, што ти говоріл про отца… ето заслужіваєт уваженія… – якось нервував Міров, таке враження, не в змозі висловити те, що справді хотів.

– Дякую.

Розвернувшись і подивившись на те, як його донька йде з друзями та сміється, він розвернувся назад до хлопця.

– Я по правді хотів тобі сказать спасибі! – продовжив він ламаною українською і Наст аж напружився. Батько Ліри ніколи не спілкувався українською. Принципово. Ніколи. – Спачатку я обвінял тебе у тому… – батько Ліри трохи почервонів. Йому було дуже важко розмовляти українською, – шо стало з Лірой, потім себе, потім її. Але тепер я розумію, що все неважливо. Важно бути щасливим – а она щаслива з тобой.