Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– А правда, що Константинов буде урочисто піднімати прапор? – гучно запитала одна дівчина в своєї подружки десь позаду.

– Так, а хто б ще? Цей дядько багато чого зробив для міста, іншим вже байдуже до нас, але не йому!

– Кхм-кхм, – прочистив горло в мікрофон якийсь чоловік, що вийшов на сцену перевірити працездатність апаратури, і натовпом пройшлася хвиля захоплених вигуків та оплесків. Народ вже зачекався.

Суцільний мандраж охопив і Наста. Відчутне тріпотіння його слабенького серця почулося у скронях, а тілом пройшлася хвиля струшування, немов від удару струмом. За декілька миттєвостей на сцені з’явився він – Костянтин Константинов, під вагою якого, здавалося, просідає уся підлога на сцені. Підйом туди по трьох сходинках був важкий для діяча, тому перед виходом він постояв та віддихався, ховаючись за апаратурою, але ось вже взяв до пальців-­сардельок мікрофон і почав говорити.

– Добрий день, Україно! – привітався він і народ заверещав привітання, немов знаходячись на концерті якогось відомого співака.

– Щось не чую вас, ви ж знаєте, у мене є деякі проблеми зі слухом, – показав він пальцем на свій слуховий апарат у вусі. – Слава Україні!

– ГЕРОЯМ СЛАВА! – одним багатотисячним голосом відповіли люди, що стояли на площі.

– О‑о, ось тепер чую… – пожартував гладкий дядько і опустив очі на планшетку, що лежала перед ним на трибуні, за якою він проводив свій виступ. Константинов хоча і був неприємної зовнішності, вивільняв доволі привабливу енергетику, тому Наст навіть з долею цікавості почав слухати його. – Спершу ніж підняти прапор, з дозволу військового командування та за наказом президента України хотів би нагородити людей, що присутні тут сьогодні. Завдяки їм, ми сьогодні вільно спілкуємося нашою мовою… – приглушив театрально він голос у кінці, і всі як один, почали аплодувати Константинову. – Отже, орденом Свободи нагороджується Микола Аморов, за видатні заслуги в утвердженні Української незалежності та консолідації суспільства, – натовп вибухнув оплесками, а Константинов продовжив. – Орден Богдана Хмельницького…

– Що за прапор, – нахилився Калиниченко до Наста, очима натякаючи на скривавлений стяг України, яким Яковенко накрив плечі своєї дівчини.

– З мого дому…

– Що за кров?

– Батькова…

Калиниченко хильнув головою і відсахнувся, через мить знову нахилившись до Наста.

– Можна взяти, ненадовго?

– Так… звичайно, – трохи насупився Яковенко, який не розумів, нащо майору його подертий прапор.

Тихенько знявши прапор з плечей дівчини, він прошепотів їй на вушко пояснення, і простягнув майору. Той, в свою чергу, віддав комусь із підлеглих, так сам прошепотівши щось у вухо.

– Калиниченко Максим! – несподівано видалося з мікрофону і всі обличчя в компанії Наста і серед підлеглих майора звернулися на нього, хоча сам чоловік навіть не повів і оком, немов знаючи заздалегідь, що на нього очікує. – Орденом «За Заслуги» третього ступеню нагороджується за бездоганне виконання військово-­політичних завдань, холодний розум та унікальну стратегію, бездоганно втілену у життя. – Натовп вибухнув оваціями, а майор, стримано посміхаючись, підняв руку вгору, дякуючи всім за оплес-ки. – Максиме, – звернувся до нього зі сцени гладкий чоловік, дивлячись ніби з гори вниз, і обличчя Калиниченка одразу стало похмурим. – Мої особисті вітання… – додав він тихенько, немов натякаючи на щось. – І наостанок! – знов гучно заволав в мікрофон Константинов, серед нас є людина… яка за наказом Верховного Головнокомандувача Президента України нагороджується статусом Героя України! – натовп спалахнув оваціями і криками, а Константинов ще гучніше продовжив. – За безпрецедентну сміливість перед обличчям смерті, відважність та мужність, любов до Батьківщини, за значний внесок у героїчне визволення наших міст, нагороджується орденом «Золотої Зірки» та званням Героя України… Анастас Вікторович Яковенко!

Вибух овацій оглушив Наста. Сонце, здавалося, засвітило яскравіше, ніж будь- коли, через що він почав дивитись на світ крізь прорізі примружених очей. Друзі волали, били його по грудях та спині, обіймали. Ліра цілувала й цілувала, а майор спокійно поплескав по плечу. Здавалося, що і ця новина не новина для Калиниченка. Не встиг Наст огов-

татися від шоку, як до хлопця дійшло, що Константинов звертається до нього.

– Анастасе, вийди, будь ласка, на сцену, скажи декілька слів. Анастас-е-е, – відлунював від стін навколишніх будівель голос діяча, що видавався з гучних чорних динаміків, розміщених на площі.

Не тямлячи як, хлопець дістався сходів на сцену та, вдершись туди, він побачив усіх людей, що прийшли на площу. Їх були тисячі. Дорослі та діти у них на плечах, молоді та старі, хворі та здорові, слабкі та сильні – всі були тут, майже всі посміхалися. Товстий Костянтин Константинов залишив свій мікрофон і, з простягнутою до Наста пухкою рукою, підійшов зустріти хлопця. Рукостискання було легке та ніжне, іншою долонею він накрив Настову, при цьому дивлячись йому у вічі.

– Дуже радий з вами нарешті познайомитися, – привітно та тепло прошепотів він і запросив жестом підійти до трибуни.

Вручивши у руки Яковенку нагороду, що яскраво-­золотисто блищала лежачи на оксамитовій червоній подушці у невеличкому дерев’яному футлярі, Константинов запросив хлопця до трибуни сказати декілька слів. Нервування хлопця можна було бачити з самого Лисичанську – коліна підтрушувалися, а з долонь градом спадали на підлогу крапельки поту.

– Хм-хм, – прокашляв він в мікрофон і його голос відлунив по площі так гучно, що Яковенку захотілось просто зникнути від страху та сорому. Немов в надії, прочісуючи поглядом натовп, буцім-то в бажанні там знайти початок своєї промови, він побачив пташку на покинутому фонтані, що сіла на самий його верх і уважно спостерігала за хлопцем. Біла чайка знов опинилася поруч. – Хотів сказати всім дякую, – посерйознішав він, немов набравшись сил самого всесвіту. Наст став казати чітко, так само чітко усвідомлюючи кожне слово, яке хоче донести. – Дякую за підтримку та слова, які ви мені говорите, але я б хотів сказати, що не заслуговую на цю нагороду, – тиша настала у натовпі, сміх та щасливі вигуки замінилися на тихе та виважене прослуховування. – Я не заслуговую на неї не тому, що я не зробив того, про що ви говорите, а тому що кожного дня люди, про яких ви навіть не здогадуєтеся, роблять набагато сміливіші, набагато відважніші речі. Я знав одну людину… – почав Наст і відсахнувся від мікрофону, трохи нервово набравши кисню в легені. – Коли почалася війна, він міг поїхати додому – за тисячі кілометрів від фронту. Його колеги поїхали. Його син просив, кожного дня… благав… «Батько, поїхали»… але ця людина намагалася зробити все, щоб в України були ресурси, було майбутнє… щоб в українців була Україна. Цій людині не віддавали наказу, її не змушували обставини. Для мене всі досягнення були помстою, але для нього це було сенсом життя, обов’язком, який він сам на себе поклав. І сьогодні я стою тут завдяки йому. Ми стоїмо завдяки йому… Батько, якщо ти чуєш мене… – підняв скляні від сліз очі у небо Наст і, ще раз нервово вдихнувши, продовжив. – Сьогодні я герой для України, батьку, але для мене ти – мій єдиний герой… навіки, – відвернувся Яковенко від мікрофону, але, прочистивши знов горло, дав людям виплеснути енергію, яка накопичилася в них. – Слава Україні, – додав він тихенько і розвернувся спиною, крокуючи швидко зі сцени. За спиною багатотисячне «ГЕРОЯМ СЛАВА!» – аж струсило повітря на площі.