Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

56.1

Зі спокійною душею я під'єднала телефон до зарядного, і відразу потонула в морі дзвінків. Першою додзвонилася подруга. Вона тут же засипала мене питаннями, гнівно відчитувала за безвідповідальність і легковажність, але одразу змінилася в голосі, почувши причину моєї відсутності.

– Вау! Той самий Михайло? Екстрасенс із сексуальною борідкою та фігурою борця?

– Угу… Схоже, що він, - лепетала я, ледве повертаючи язиком. Варто мені було приземлитися на диван у Ритчиній вітальні, як весь невичерпний заряд бадьорості кудись випарувався, і мене накрила дика втома.

 Славко! Це ж суперновина! Я вимагаю найдрібніших і найбрудніших подробиць! Як, де, в яких позах?

Рито, благаю! Давай потім. Я шалено хочу спати.

Оце він залюбив тебе, подружко ... Я теж так хочу!

Не в змозі більше слухати Ритчини зітхання та вульгарні коментарі, я кинула телефон на диван, і сама впала, як нежива. Мене вирубило по клацанню пальців.

 розбудив стукіт у двері.

Продерши очі, я озирнулася і зрозуміла, що перебуваю у власному лофті у Феєрії. Ззовні чувся шум, різні голоси і якась метушня. У ворота наполегливо стукали, і я змусила себе встати. Як мінімум, мені було цікаво, хто ж це такий упертий.

Я відчинила калитку і побачила на порозі відразу кілька незнайомих мені людей. Всі вони відсахнулися від дверей і замовкли, дивлячись на мене.

Ви хто такі й що вам треба? – суворо запитала я.

 Ми прийшли до ворожки Яри, – боязко відповіла найсміливіша з жінок. Вона була середнього віку, з високою зачіскою, викладеною з крутих локонів і буклів у вежу, і в пишній сукні з вікторіанської епохи.

Насилу розуміючи, я потрапила в цілий вихор своїх думок, і зрозуміла, що поки що не готова розбиратися і навіть розмовляти з цими людьми.

Перепрошую, але це помилка. Я не ворожка. Немає в мене дару, зрозуміло? – Зле відповіла я і зачинила калитку, а сама припала до неї з іншого боку, щоб послухати, що вони говорять.

Як же так? Ніневія ніколи не відмовляла в допомозі, а ця… геть інша…

– А ходімо на неї поскаржимося Великому Майстру? – запропонував хтось, і решта швидко його підтримала схвальними вигуками.

Так! Ходімо! Що це таке? Кому така ворожка потрібна?

«Ідіть, йдіть до свого майстра, нехай шукає іншу ворожку людям на втіху» – хмикнула я і пішла до хати.

Зайнятися мені було особливо нічим, і від нудьги я перемістилася до Улісса. Схоже, у своєму світі після таких насичених двох днів я спатиму, як немовля ще довго, а значить, і стирчати мені у Феєрії доведеться весь цей час. Переміститися кудись за межі країни мені не виходило. Адже це був не просто усвідомлений сон – мене тримала присяга кров'ю, яку Алістер змусив мене дати. Але нічого, вже краще тинятися все життя по іншому світу уві сні, ніж ще й працювати тут, роблячи розклади безвольним наївним феєрійцям.

Ну привіт. – Обережно сказав Улісс, відчинивши мені двері, і склав руки на грудях.

 Вітаннячко! Чи можна до тебе в гості? – ласкаво мовила я, розплившись у широкій усмішці чеширського кота і з цікавістю розглядала вбрання архітектора, який як завжди виглядав химерно і в старомодному стилі. На грудях його білої сорочки впадало в око жабо з найтоншого мережива, а штани морквяного кольору обтягували його стегна, як трико танцюриста. Я мимоволі вперлася поглядом у надто обтягнуту промежину, насилу перевівши погляд на не менш дивне жабо.

Сподіваюся, цього разу в моїй вітальні не розіллється море алкоголю? – спитав він, піднявши одну брову, від чого вона сховалася під густим кучерявим чубчиком.

– Обіцяю, – кивнула я, придушивши смішок, і Улісс запустив мене всередину.

Слухай, може, по каві? – запропонувала я, вмостившись зручніше на дивані з забарвленням жирафа.

Каву тут не п'ють, – заперечив Улісс. – Краще чай.

Так, так, знаю... Великий Алістер не любить цей напій. То що тепер нікому його не можна? Чому він вирішує за інших?

 Годі тобі, так, він його не створив із цієї причини, але й заборони на каву тут немає. Просто не популярний напій, до того ж прості жителі зовсім не знають, що це таке. Ти злишся на нього чи що? Він не допоміг розібратися з твоїм прокляттям?

Я зневажливо смикнула плечима.

Ні, допоміг, але не безкорисливо. Тепер я застрягла в цій чортовій країні на час сну і невідомо наскільки.

Це він вимагав? – здивувався Улісс, розливаючи по чашках чай з молоком. Я ж таки віддала перевагу каві та вже трансформувала вміст порцелянової чашки.

Він зобов'язав мене служити у Феєрії ворожкою! Можеш уявити? І взяв із мене присягу кров'ю, щоб я не втекла звідси.

Ого! Це ж така честь! Бути ворожкою Феєрії! Оце так! Вітаю! – Улісс захоплено підвівся головою і його кучері грайливо застрибали.

Ти збожеволів, Улі? Не хочу я гадати всім цим людям!

Архітектор спантеличено відкрив рота, явно не розуміючи мого обурення.

А що ти робитимеш тоді? Хіба це не чудово – допомагати іншим, роблячи цей прекрасний світ ще трохи краще? Адже не всім пощастило бути майстрами у Феєрії. Але без простих мешканців вона була б порожньою та несправжньою.

І чим же вони такі важливі?

Вони багато роблять для нас, формують баланс сили. Якби ми тут створювали силою майстерності кожну дрібницю, це було б нестерпно, повір. Такі прості речі, як їжа, продукти, овочі, гарне вино… Все це втомлюєшся створювати щоразу. Іноді хочеться спробувати щось справжнє, без того смаку та запаху, які нав'язує тобі твій розум. Щось таке, що просто існує тут незалежно від тебе. Ти пробувала місцеву їжу?

Ні, якось не доводилося.

О! Тобі обов'язково треба сходити на ринок і спробувати що-небудь! Або ось… Хвилинку…

Улісс утік на кухню і потім приніс мені на тарілці якийсь темно-фіолетовий плід, що формою нагадував яблуко.

Ось спробуй це. Сочниця. Ти такого ніколи не їла, – з урочистою усмішкою презентував він мені дивний фрукт чи овоч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍