Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Колвін щось роздратовано обговорював зі своїми супутниками. Чути було не дуже добре, та дещо я зловила. Вони говорили про те, що опинились у просторово-часовій пастці й, щоб вийти з неї, їм потрібно віднайти заблоковане місце, та вони його не бачать. Тобто, ось ця красивуча сітка для них є невидимою? Цікаво: я крізь неї зможу пройти? Руки ж крізь камінь проходять. Не спробую – не взнаю.

Я підлетіла до конструкції й боязко потяглась рукою: хто його знає, чим це мені загрожує? Колвін і так весь час бурчить, що я свої кінцівки недолюблюю. А зараз доведеться одну з них знов тицьнути невідомо куди. Отримаю ще один незабутній візеруночок? Може, просунути ліву руку, щоб вже для симетрії? Ото буде сміху! Ігор мене з’їсть… Не те, щоб зовсім, та понадкусює – то вже точно! Ой, Лєрка! Чи тобі вперше?!

З розгону я таки занурила ліву руку (мало що – а, ну, як знов тату наб’ють?) у сітку. Не скажу, що було боляче, та якесь неприємне відчуття по мені пронеслось: немов легким струмом вразило. Я відскочила й струсила рукою: відчуття – ніби вона трохи заніміла.

Тиша, що за цим настала, змусила мене подивитись на сітку. Ігор стояв за нею, пронизливо в неї вдивляючись. Хтось з гвардійців торкнув його за плече:

– Командир?

– З цією стіною щось не так, – продовжував він вдивлятись перед собою.

О-о-о! То мої витинанки рукою були не марними? Добре, спробую ще разочок. А, може… мені вдасться розірвати цю кляту сітку? Що ж, полізу обома кінцівками: де моя не пропадала?! Тіла ж все одно нема. Цікаво, а ось це ким я є зараз, вбити можна? Ай-й-й! Потім розберусь!

Просунула до структури обидві руки й почала ними вертіти. Багатогранники навколо моїх зап’ясть почали розсипатись на якийсь пилок та розлітатись.

– Прохід в цьому місці! – почувся вигук Ігоря, й він одразу почав щось утворювати у своїй долоні.

Ну, нарешті! Бо в мене вже все моє недотіло починало судомити. Я висмикнула свої багатостраждальні кінцівки, з полегшенням спостерігаючи за тим, як дивна, схожа на морського їжака конструкція злетіла з долоні Колвіна й полетіла до сітки, буквально розрізаючи її своїми голками-лезами.

Та додивитись мені це дійство не дали. Хтось підлетів ззаду і з ревом жбурнув мене у протилежну стіну, в якій я просто потонула. Боляче не було, але було неприємно, немов мене затиснули до рулону з наждачки. Поки я вишкрябалась назовні, там вже точився бій. Поки троє гвардійців тримали перед собою якісь напівпрозорі щити, прикриваючи Ігоря та жінку від якогось дідугана, сам Ігор, тим часом, щось вибудовував руками, схоже на сріблясту кліть. Раптом він завмер.

– Лєра?.., – його голос був геть захриплим. – Ні… Не може бути… Тільки не це…

Він дивився просто на мене. Невже я цілком видима? Та чому його погляд такий страшний? Очі Колвіна налились свинцем, а кліть в руках почорніла й вкрилась голками.

– Щити! – ревонув він.

Бійці розімкнули щити й він жбурнув свою конструкцію у знавіснілу істоту, яка миттю була нею затиснута, мов у ланцюги та, сповита ними, розсипалась на попіл.

Ігор повільно, мов йому щось ставало на заваді, наблизився до мене:

– Лєрка… Скажи, що це не так…

Що саме? Я б сказала, якби: по-перше, знала – що, а, по-друге, якби говорити могла. Та, здається, з голосом в мене явні проблеми у цьому стані. Стоп! Він – що?! Він вважає мене примарою?! Якимось жалюгідним привидом?! Ні! Я ж не… А, якщо він правий?.. Що, як мене вже… нема?..

В очах потьмяніло і я почала провалюватись до якогось моторошного виру…