Читати книгу - "Крістіна"

наростала гнітюча впевненість: Джиммі десь посіяв свої ключі, і все піде коту під хвіст, ще навіть як слід не розпочавшись.

Повернувся він, хитаючи головою.

— Не можу найти. Йой, я їх десь згубив. Ото трясця.

Але місіс Сайкс, приблизно триста фунтів живої ваги, у линялій хатній сукні й з волоссям, накрученим на рожеві бігуді, виявила благословенну практичність:

— Джимчику, а в кишеньках дивився?

Обличчя Джиммі осяяв подив, і він засунув руку в кишеню своїх зелених робочих штанів. А звідти, з присоромленою усмішечкою, витяг зв’язку ключів. На них теліпався брелок, який продають у крамниці подарунків у монровілльському торговельному центрі — велика гумова яєчня з одного яйця. І те яйце вже потьмяніло від бруду.

— Ось ви де, смоктунці малі, — сказав він.

— Юначе, стежте за словами, — дорікнула місіс Сайкс. — Просто покажи Деннісу, який ключ відмикає двері, а свою лайку залиш собі в голові.

Скінчилося все тим, що Джиммі простягнув мені три ключі «Шлейґ»[169], бо вони ніяк не були позначені й він не міг сказати, який ключ до чого підходить. Один з них був від головних гаражних воріт, один відмикав задні гаражні двері, ті, що вели на звалище битих машин, і ще один був від дверей Віллової контори.

— Дякую, — сказав я. — Джиммі, я їх тобі поверну одразу ж, як тільки зможу.

— Чудово, — зрадів Джиммі. — Передавай привіт Арні, коли побачиш.

— Обов’язково.

— Деннісе, точно не хочеш яєчні з беконом? — спитала місіс Сайкс. — Бо я багацько насмажила.

— Дякую, — сказав я, — але мені правда вже пора.

Годинник показував чверть по восьмій; уроки в школі починалися о дев’ятій. Арні зазвичай під’їжджав десь о восьмій сорок п’ять, сказала мені Лі. Часу було обмаль, але достатньо. Я сперся на милиці й звівся на ноги.

— Джиме, допоможи йому, — скомандувала місіс Сайкс. — Не стій стовпом.

Я хотів було запротестувати, але вона тільки відмахнулася.

— Деннісе, я не хочу, щоб ти гупнувся на сідниці, поки йтимеш до машини. Бо ще знов собі всю ногу поламаєш.

Проказавши це, вона галасливо розреготалася, а Джиммі, слухняна дитина, практично на руках відніс мене до «дастера».

Небо того дня було плісняво-сірим, і по радіо передавали, що над вечір знову випаде сніг. Я поїхав через усе містечко до школи, вибрав проїзд, що вів до учнівської стоянки, і припаркувався в передньому ряду. Те, що Арні зазвичай ставить машину в задньому ряду, я знав і без Лі. Я повинен був з ним побачитися, насадити наживку в нього перед носом, але так, щоб при цьому він був якнайдалі від Крістіни. Коли поряд не було машини, вплив Лебея наче слабшав.

Я сидів, тримаючи ключ у замку запалювання на позначці «АКСЕСУАРИ», щоб працювало радіо, і дивився на футбольне поле. Зараз видавалося неможливим, що колись ми з Арні обмінювалися сендвічами на тих засніжених трибунах. Годі було повірити, що я й сам бігав по тому полю й викидав колінця, одягнений у каркас, шолом і тісні штани, такий дурний, що був твердо переконаний у невразливості свого тіла… а може, навіть у власній безсмертності.

Якщо так, то більше я так не вважав.

До школи з’їжджалися учні: паркували машини та йшли до корпуса, базікаючи, гигочучи й дуркуючи. Я згорбився на сидінні, бо не хотів бути впізнаним. Біля дверей на головному кільці зупинився автобус і виплюнув зграйку малечі. Тремтячи від холоду, декілька хлопців і дівчат тусувалися в курилці, де того дня минулої осені Бадді напав на Арні. Той день теж видавався тепер неймовірно далеким.

Серце гупало в грудях, я сидів увесь зіщулений. Якась малодушна частка мого «я» мріяла, щоб Арні просто не приїхав. Та потім я побачив знайомі червоно-білі обриси Крістіни. Вона завернула зі Шкільної вулиці й рушила під’їзною дорогою для учнів зі швидкістю двадцять миль на годину, пахкаючи білим вихлопом з труби. Арні сидів за кермом у шкільній куртці. На мене він не подивився, просто поїхав до свого звичного місця в глибині стоянки й припаркувався.

«Просто принишкни й не висовуйся, і він тебе не помітить, — шептала та боягузлива, зрадницька частка мого розуму. — Він пройде повз тебе, як і вони всі».

Та натомість я відчинив дверцята й незграбно виставив милиці назовні. Спираючись на них усією вагою, я ривком вийшов з машини й став на втрамбований сніг паркувального майданчика, почуваючись трохи Фредом Макмюрреєм у тій старій кінокартині «Подвійна страховка»[170]. Зі школи донісся гаркавий дзенькіт першого дзвінка, з такої відстані слабкий і неважливий. Арні йшов на уроки пізніше, ніж колись. Моя мама казала, що він ледь не огидно пунктуальний. От тільки Лебей, мабуть, таким не був.

Арні наближався до мене, з підручниками під пахвою, опустивши голову, що зринала й ховалася серед машин. Обійшов фургон, тимчасово зник з очей, а потім знову вигулькнув. І тоді підвів очі, і наші погляди зустрілися.

Його очі розширилися, і він інстинктивно розвернувся впівоберта до Крістіни.

— Сам собі голим здаєшся, коли за кермом не сидиш? — спитав я.

Арні знову подивився на мене. Кутики губ трохи опустилися донизу, неначе він розкуштував щось дуже несмачне.

— Як там твоя пизда, Деннісе? — спитав він.

Джордж Лебей цього не казав, але натякав, що його брат мав надзвичайний талант діймати людей, відчуваючи їхні слабкі місця.

Я, човгаючи, зробив два кроки вперед на милицях, а він просто стояв і посміхався з опущеними кутиками губ.

— А як тобі було, коли тебе Реппертон Пиздопиким обзивав? — спитав я в нього. — Так сподобалось, що ти вирішив інших ним таврувати?

Щось у ньому наче здригнулося — може, тільки в очах промайнуло, — але презирлива сторожка посмішка з губ не зійшла. Надворі було холодно. Я не надів рукавиць, і руки на перекладинах милиць почали німіти. Від нашого дихання в повітря виривалися хмарки пари.

— А в п’ятому класі, коли Томмі Декінджер обзивав тебе Пердоротим? — спитав я, підвищуючи голос. Розсердитися на нього не входило в план гри, але гнів у мені наростав, він тремтів усередині. — Подобалось тобі? А пам’ятаєш, як Лед Смайт був черговим і штовхнув тебе на вулиці, а я стягнув з нього кашкет і засунув йому в штани? Де ти був, Арні? Цей Лебей недавно об’явився, а я — я завжди тут був.

Знову той проблиск здригання. Цього разу він відвернувся впівоберта, посмішка згасла, очі шукали Крістіну — так відчайдушно виглядають кохану, загублену в натовпі терміналу або автостанції, чи нарик так видивляється свого дилера.

— Так сильно вона тобі потрібна? —