Читати книгу - "Крістіна"

голос Джиммі прояснів. Арні йому подобався, бо ніколи не дражнив і не бив, як Бадді Реппертон, коли працював у Вілла. Він спитав, як там Арні, і я, знову брешучи, відповів, що з Арні все в порядку.

— Йой, як добре, — сказав Джиммі. — А то в нього таке халеписько було. Я знав, що з цигарок і феєрверків добра йому не буде.

— Джиммі, я заради Арні й дзвоню. Пам’ятаєш, як заарештували Вілла й замкнули гараж?

— А то, — зітхнув Джиммі. — А тепер бідося старенький Вілл помер, і я без роботи. Мама все каже мені, щоб я в училище йшов учитися, але ж я не потягну. Піду прибиральником робити чи щось таке. Дядечко Фред он у коледжі прибира, то каже, там вакація відкрилась, бо той другий прибиральник, він десь дівся, утік він чи що…

— Арні каже, коли прикрили гараж, він лишився без свого набору гайкових ключів, — перебив я. — Він десь там за старими шинами лежав, ну ти знаєш, на горішніх полицях. Він туди його поклав, щоб не розтягали.

— І досі лежить? — поцікавився Джиммі.

— Та мабуть.

— Ото трясця!

— І не кажи. Ті херовини для болтів сто доларів коштують.

— Свята ґава! Але їх-то там швидше вже нема все ‘дно. Копи могли взяти й забрати.

— Арні думає, що все-таки вони там. Але через те, у що він вляпався, йому не можна й близько до гаража підходити. — То була брехня, але я думав, що Джиммі не викупить — і він не викупив. Хоча намахувати хлопця, що був за крок до межі, за якою починалося недоумство, було зовсім не шляхетно.

— Ой, зараза! Ну, слухай — я піду й гляну їх там. Так-так! Завтра вранці, першим ділом. Ключі ще є.

Я полегшено видихнув. Мені зовсім не міфічний набір гайкових ключів був потрібен; мені потрібні були ключі Джиммі.

— Джиммі, я б хотів їх забрати сам. Щоб зробити сюрприз. Я точно знаю, де він їх поклав. Ти можеш цілий день шукати й не знайдеш.

— О, так, авжеж. Я ніколи не вмів шукати речі, це й Вілл так казав. Він завжди казав, що я й дупи своєї не знайду з обома руками й ліхтариком.

— Ой, та то він на тебе наїжджав. Але справді — я б хотів сам забрати.

— Ну, звісна річ.

— Я думав, заїду завтра й позичу в тебе ключі. Заберу той набір, а ключі тобі поверну ще до настання темряви.

— Йой, а я не знаю. Вілл казав нікому ключів не давати…

— Так то раніше було, а тепер гараж пустий, там тільки інструменти Арні й купа брухту на задньому дворі. Усе те добро скоро гамузом спадкоємець виставить на продаж, і якщо я забиратиму опісля, то вже буде схоже на крадіжку.

— Ой! Ну, мабуть, можна. Якщо ти привезеш мої ключі назад, — а далі він сказав щось абсурдно-зворушливе: — Це все, що мені лишилося на пам’ять про Віллі.

— Даю тобі слово.

— Добре, — сказав Джиммі. — Якщо це для Арні, то, мабуть, можна.

Перед тим, як вкладатися в ліжко, яке тепер слали на першому поверсі, я зробив один останній дзвінок — дуже сонній Лі.

— Покінчимо з усім в одну з найближчих ночей. Ти в грі?

— Так, — відповіла вона. — У грі. Думаю, що так. Деннісе, що ти запланував?

Тож я їй розповів, просуваючись крок за кроком і очікуючи, що вона проколупає в моїй ідеї з дюжину дірок. Та коли я замовк, Лі просто спитала:

— А що, як це не спрацює?

— Ти в нас відмінниця, тому уявити можеш сама, без моєї допомоги.

— Так. Здається, можу.

— Я б тебе в це не вплутував, якби була можливість обійтися. Але Лебей запідозрить пастку, тому приманка має бути надійною.

— Я б нізащо не попросила тебе не вплутувати мене, — відказала Лі. Її голос звучав рівно. — Це й моя справа також. Я любила його. Справді любила. А коли вже когось полюбиш… навряд чи зможеш колись забути повністю. А ти, Деннісе, як думаєш?

Я думав про ті роки. Про літні місяці читання, плавання, ігор: «Монополія», «Скребл», китайські шашки. Мурашині ферми. Про всі ті випадки, коли я не давав його знищити всіма можливими способами, якими діти люблять нищити аутсайдерів, тих дивакуватих, хто трохи вибивається з гурту. Бували й випадки, що мене зайобувало рятувати його від смерті, випадки, коли я думав, а чи не стало б моє життя легшим, кращим, якби я просто відпустив Арні, дав йому потонути. Але краще б не стало. Арні був потрібен мені, щоб тягнув мене вгору, і він тягнув. З ним я ставав кращим. У нас із ним всю дорогу був рівноцінний обмін, і як же гірко на душі було тепер, от, блядь, паскудство, дуже гірко.

— Не зможеш, — відповів я і раптом затулив очі долонею. — До кінця ніколи не зможеш забути. Я теж його любив. І може, ще не все втрачено, навіть зараз.

Саме про це могла бути моя молитва: «Господи, дай мені вберегти Арні від смерті ще один-єдиний раз. Тільки цей останній раз».

— Я не його ненавиджу, — тихим голосом сказала Лі. — А того Лебея… Деннісе, ми правда бачили ту істоту вдень? У машині? Нам не привиділося?

— Так, — відповів я. — Я думаю, що бачили.

— Він і та сука Крістіна. Уже скоро?

— Так, скоро. Я так думаю.

— Добре. Я люблю тебе, Деннісе.

— Я тебе теж.

Як виявилося, скінчитись усе мало наступного дня, у п’ятницю дев’ятнадцятого січня.

49 / Арні

Якось я вночі на своєму «стінґреї» катав,

І тут справа «ікс-ка-і» пригальмував,

Униз поїхало вікно лискучого «ягуара»,

І водій закидом на перегони вжарив.

Я кажу: «Згода, чувак, моя тачка у формі,

Біля Сансет і Вайн буде з’їхати в нормі,

Та як маєш зухвалість (піти до кінця)

Поганяймо аж до самого

Повороту мерця»[168].

Ян та Дін

Той довжелезний жахливий день я розпочав з того, що поїхав у своєму «дастері» додому до Джиммі Сайкса. Думав, з боку матері Джиммі будуть якісь проблеми, але виявилося, що дарма боявся. Вона, можна сказати, була розумово ще відсталіша за свого сина. Запросила мене на бекон і яєчню (я відмовився, бо шлунок скрутило в нервовий вузол) і все квоктала над моїми милицями, поки Джиммі вишукував у своїй кімнаті зв’язку ключів. Я підтримував світську бесіду з місіс Сайкс, дамою завбільшки з гору Етну, а час усе спливав і в мені