Читати книгу - "Будденброки"

А втім, він не сумнівається, що вони дійдуть згоди і всі будуть задоволені.

Консул Гагенштрем тримався вільно, невимушено, добродушно, по-світському, що не могло не справити враження на пані Перманедер, тим паче, що з галантності він майже тільки до неї і звертався. Він навіть почав докладно обгрунтовувати своє бажання, мало не виправдуючись:

— Мені треба простору, більше простору! — сказав він. — Мій дім на Піщаній… Ви собі не уявляєте, А шановна пані, і ви, пане сенатор, який він став для нас тісний. Часом нам фактично ніде повернутися! Я вже не кажу про гостей… де там! Навіть для родини він фактично затісний. Зберуться Гунеуси, Меллендорфи, родичі мого брата Моріца… І сидимо фактично як оселедці в бочці. То чому б не пожити трохи просторіше, правда ж?

Тон у нього був навіть трохи обурений, а виразом обличчя, жестами він ніби хотів сказати: «Ви повинні мене зрозуміти… Навіщо мені терпіти таку незручність… Це було б по-дурному, якщо людина, слава тобі господи, має змогу влаштуватись краще…»

— Я думав зачекати, — повів він далі, — зачекати, поки Церліні і Бобові не знадобиться помешкання, щоб залишити їм свій дім, а собі підшукати щось більше, але… Ви, мабуть, знаєте, — перебив він сам себе, — що моя дочка Церліна і Боб, найстарший син мого брата-прокурора, віддавна заручені… Тепер уже й до весілля недалеко… Років зо два, не більше… Вони ще молоді — тим краще! Одне слово, навіщо мені чекати на них і прогавити добру нагоду, якщо вона трапляється? Фактично, в цьому не було б ніякого сенсу…

Усі в кімнаті теж були такої думки, і розмова якийсь час точилася навколо тієї родинної події — майбутнього одруження консулової дочки. Шлюби з розрахунку між двоюрідними братами й сестрами були в місті звичайною річчю і нікого не дивували. Задля ввічливості сенатор спитав про плани молодих. Виявляється, вони вже навіть обміркували весільну подорож… Намірялися поїхати до Рів’єри, в Ніццу і так далі. А чому ж не поїхати, коли їм так хочеться, правда?.. Згадав консул і про менших членів родини — задоволено, ласкаво, хоч часом іронічно здвигаючи плечима. Сам він мав п’ятеро дітей, а його брат Мо— ріц — четверо, і дочок і синів… Так, дякувати богу, всі здорові. Та й, власне, чого б їм не бути здоровими, правда ж? Одне слово, їм ведеться добре. І консул знову вернувся до приросту родини й тісноти в своєму домі…

— А тут — зовсім не те! — сказав він. — Ще тільки за— ходячи сюди, я вже переконався, що цей дім — перлина, справжня перлина, якщо таку велику споруду можна порівняти з перлиною, га-га-га!.. Уже самі ці шпалери… Мушу признатися, шановна пані, ми оце розмовляємо, а я весь час милуюся ними. Справді чарівна кімната! І як подумати, що ви фактично провели тут усе своє життя…

— Так, з деякими перервами, — підтвердила пані Перманедер горловим голосом, до якого вона вдавалася в окремих випадках.

— Так, з перервами, — й собі сказав консул, ввічливо всміхаючись.

Він кинув погляд на сенатора Будденброка й маклера Гоїла, а побачивши, що вони заглибились у розмову, присунув свого стільця до канапи пані Перманедер і нахилився до неї так близько, що його важке сопіння почулося над самим її вухом. Надто чемна, щоб відсунутись чи відвернутися, вона тільки випросталась, скільки було змоги, і, не рухаючись, дивилась на нього згори вниз з-під опущених повік. Але він не помітив, яка напружена, неприродна в неї поза.

— Як то воно буває, шановна пані, — сказав він, — мені здається, що ми з вами колись уже мали торг? Тоді, правда, йшлося… про що, пак? Про якісь ласощі, цукерки, та?.. А тепер про цілий будинок…

Не пригадую, — сказала пані Перманедер, ще дужче витягаючи шию, бо його лице отінилося непристойно, нестерпно близько від неї…

— Не пригадуєте?

— Ні, щиро казати, ніяких цукерок не пригадую. Щось мені мариться про солодку булочку з жирною ковбасою… гидкий сніданок!.. Не пам’ятаю, чи він був мій, чи ваш… Адже минуло стільки часу… А щодо будинку, то це вже справа пана Гоша…

Вона швидко, вдячно позирнула на брата, який помітив її скруту і прийшов на допомогу, чемно спитавши, чи гості не захотіли б насамперед оглянути будинок. Вони радо пристали на пропозицію і тим часом попрощалися з пані Перманедер, висловивши надію, що потім ще раз матимуть приємність… І так далі. Нарешті вони рушили за сенатором до великої їдальні.

Він водив їх угору, вниз, показав кімнати на третьому поверсі, а також ті, що прилягали до коридора на другому, весь перший поверх, навіть кухню й підвал. Не зайшли тільки до конторських приміщень, бо саме був робочий час страхового товариства. У зв’язку з цим згадали про нового директора, і консул Гагенштрем двічі підряд заявив, що то кришталево чесна людина. Сенатор промовчав.

Потім вони перейшли голий садок, укритий підталим снігом, зазирнули до «порталу», вернулися на переднє подвір’я, до пральні, а звідти вузьким брукованим переходом уздовж муру і далі через заднє подвір’я, де ріс дуб, дісталися до флігеля. Все тут було занедбане. Поміж плитами на подвір’ї ріс бур’ян і мох, сходи були розхитані й пощерблені, а котів у більярдній вони майже не потривожили, бо тільки заглянули туди, побоявшись ступати на струхлявілу підлогу.

Консул Гагенштрем був мовчазний — видно, поринув у свої розрахунки й плани.

— Ну так, — водно проказував він байдужим, ухильним тоном, усім своїм виглядом показуючи, що коли господарем тут буде він, усе це, звичайно, стане інакшим. З такою самою міною він хвильку постояв на глиняній долівці льоху і глянув угору на порожнє горище.

— Ну так, — знову проказав він, ворухнув грубу, перетлілу линву з іржавим гаком на кінці, що роками висіла без ужитку, тоді крутнувся на підборі.

— Так, щиро дякую за турботи, пане сенатор. Мабуть, ми все оглянули, — мовив він, і відтоді вже майже не озивався.

Вони швидко вернулися до будинку, в кімнаті з краєвидами, навіть не сівши, попрощалися з пані Перманедер, і Томас Будденброк провів їх сходами вниз через передпокій до виходу. Та як тільки вони попрощалися й вийшли на вулицю, консул Гагенштрем щось сказав своєму супутникові, маклерові Гошу, і між ними відразу зав’язалася жвава розмова…

Сенатор вернувся до кімнати з краєвидами, де й далі біля вікна сиділа пані Перманедер, випростана, сувора; вона товстими спицями плела з чорної вовни сукенку своїй онучці Елізабет і час від часу скоса зазирала у вічко. Томас, заклавши руки в кишені штанів,