Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

поліса ми теж мусимо платити тобі проценти? — обережно спитав батько.

— Ну, аякже! — нахабно засміявся Адам. — Бізнес є бізнес.

Усі замовкли. Батько довго роздумував і нарешті сказав:

— Г...гаразд, Адаме. Ми, звичайно, продовжимо поліс.

Адам кивнув. — І добре зробите. — Він розкрив саквояж, що лежав у нього під ногами, і витяг звідти згорнутий документ. — Ось новий поліс, мамо. Я залишаю його тобі. Примусь старого підписати до сімнадцятого лютого.

— Гаразд, Адаме, — відказала мама з докором у голосі.

Хоча ділова кмітливість Адамова й справила на мене велике враження, я майже нічого не второпав з їхньої розмови. Пізніше, коли батько пішов на службу, Адам, хоч він і поспішав на потяг, приділив декілька слів і мені.

— Гадаю, що ти проведеш мене на станцію, Роберт, — звернувся він, колупаючи пір’їнкою в зубах та дружньо оглядаючи мене своїми малесенькими очицями.

— Я хочу зробити тобі невеличкий подарунок. Так би мовити, на згадку про нашу першу зустріч. — Він вийняв з гаманця півсоверена і підніс мені до очей, затиснувши монетку між великим і вказівним пальцями.

— Ач, яка монетка... прямо з Монетного двору... і досить корисна штучка, що б там не базікали ті, у кого немає їх досить. Треба з дитинства привчатися цінувати гроші, Роберт. Зрозумій мене вірно. Я не якийсь там скупердяй, умію користуватися грішми.., їсти й пити все найкраще, гарно одягатись, зупинятись у шикарних готелях і примушувати інших людей упадати біля мене. Так я розумію життя. Не те, що інші... Ну, наприклад, дідусь... ні фартинга в кишені, живе в мансарді з ласки родичів на хлібі та воді... — Він раптом увірвав свою тираду, глянув на годинника і посміхнувся так звабливо, що я не міг не відповісти йому тим же.

І поки я чекав на нього в коридорі, мені чомусь дедалі більше здавались правильними його погляди на життя та роль грошей. І я гаряче мріяв про той час, коли я з повними кишенями золотих монет увійду в ресторан і велично замовлю тремтячому офіціантові біфштекс. А зараз я й сам тремтів від нетерпіння скоріше діждатися подарунка, якого мав купити мені Адам на свого чудесного півсоверена.

— Може, ти понесеш мій саквояж? — спитав Адам, поки мама подавала йому пальто.

Я гаряче висловив свою готовність служити йому і схопив саквояж, що його розпирали якісь вугласті речі, не схожі ні на книги, ні на папери; саквояж був значно важчий, ніж я гадав. Мама знову поцілувала Адама, і ми рушили на станцію. Адам ішов повільними широкими кроками, а я майже біг за ним, перекидаючи саквояж з однієї руки в другу.

— Ну, так який же подарунок тобі купити?

— Що хочеш, Адаме, — задихано відповів я.

— Ні, ні, — опирався Адам. — Ти скажи, чого б тобі хотілося, мій юний друже.

Яка щедрість! Яке розуміння! Підбадьорений, я вирішив висловити своє бажання, глянувши на ставок, що в цей час уже був вкритий досить товстим шаром льоду. Не раз, ідучи з школи, я з заздрістю стежив, як на ньому каталися діти на ковзанах, бо мені не дано було такого щастя.

— Мені дуже хочеться мати ковзани, Адаме. Я бачив їх у вікні крамниці Ленгленда на Хай-стріт.

— А! Ковзани! Але... ти ж не зможеш кататися на них влітку.

Тяжко розчарований, я все ж не міг не погодитися з його міркуванням.

— Гадаю, що футбольний м’яч буде краще, — продовжував Адам. — Боюся тільки, що, коли ти гратимеш у м’яча з іншими хлопчиками, вони одразу ж випустять з нього кишки. Може, купити тобі складного ножика? — спитав Адам, вітаючи знайомого, що переходив вулицю. — Ні, ти ще поріжешся. Придумай що-небудь інше.

Важкий саквояж бив мене по ногах, а одне плече пригнулось аж до землі, і я, тяжко сапаючи та обливаючись потом, ледве встигав за Адамом.

— Я... я не можу нічого придумати, Адаме.

— Ну, тоді ось що! — випалив Адам. — Купимо таке, щоб і мамі було приємно. Добре?.. Мені здається, що я нарешті знайшов потрібну річ!

— Дякую, Адаме, — ледве вимовив я, думаючи лиш про те, щоб долізти живим до станції.

А він глянув на годинника і ще дужче припустив, покрикуючи на мене:

— Давай, хлопче! Лишилось дві хвилини. Та не тряси так саквояж.

Я через силу здерся за ним по щаблях привокзальної драбини. Поїзд уже стояв на платформі. Адам вскочив у вагон першого класу для курців, схопив у мене саквояж, який я відпустив з сльозами радості на очах, і почав ритися в ньому. Перехилившись через вікно, він поклав мені в руку товстий мідний календар, що блищав, як мамина брошка; назви днів і чисел пересувалися в ньому за допомогою гвинтиків, а посередині красивими літерами було написано: «Страхова компанія Рока «Semper fidelis»[7].

— Ось, — сказав Адам з таким виглядом, наче давав мені королівський скарб. — Правда, чудова річ?

— Дуже... дякую, Адаме, — приголомшено пробелькотів я.

Кондуктор засюрчав, і поїзд рушив. А я поплентався додому, радий і не радий з своєї нової цяцьки, а також з усього того, що пережив за сьогоднішній день. Коли я показав свій трофей дідусеві, той довго мовчки розглядав його, насупивши брови. Нарешті я спитав:

— Це ж не золото, дідусю?

— Ні, — буркнув він. — Коли він вже походить від Адама, то можеш бути певним, що це мідь,

Я ще раз мовчки прочитав напис на календарі.

— Дідусю, а це має якесь відношення до твоєї страховки?

Дід одразу почервонів і люто накинувся на мене:

— Не смій навіть згадувати при мені того пройдисвіта, інакше я одірву тобі голову.

Запала тиша. Дідусь підвівсь і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Потім спитав з великим гнівом:

— Справа, хлопче, не в цьому календарі... а в огидній скаредності цього... пихатого негідника!

Він кілька разів повторив цю тираду, спочатку — грізно, потім — з сарказмом в голосі і нарешті — зовсім спокійно.

Помітивши, як я сидів, весь скорчившись і знітившись перед ним, дід немовби засоромився і лагідно звернувся