Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

У такий спосіб права на справедливий суд стають вторинними відносно до міркувань ідентичності. Коли суддю Бретта Кавано призначили у Верховний суд, одна жінка обвинуватила його у спробі зґвалтувати її на вечірці — колись іще у дні їхньої юності. У неї не тільки не було доказів, навіть свідки, на яких вона посилалася, заявили, що не були на тій вечірці. І попри це, багато ЗМІ наполягли на тому, що з огляду на привілеї Кавано він має постати перед судом громадської думки. Навіть якщо він не чинив злочину, за своєю етнічною належністю і матеріальним станом він подібний до тих людей, які в минулому користувалися своєю інституційною владою для лихих намірів. Коли ж Кавано висловив справедливе обурення цими обвинуваченнями, його цілком зрозумілу емоційну реакцію витлумачили як примітивний гнів білого самця у відповідь на позбавлення його того, що він вважає своїм. Як писала Еріка Сміт у McClatchy: «Це звична поведінка наділеного владою і привілеями білого чоловіка, який скиглить, бо не звик у житті втрачати нічого, — що й казати про довічне призначення в найвищу судову інстанцію країни, про яке він завжди мріяв».

Проте рівний захист за законом — це насамперед найкращий спосіб захисту для меншин. Закони Джима Кроу часто називають підґрунтям для програм «відновлювальної справедливості», таких як позитивна дискримінація або пропозиція відкидати рівність перед законом, коли йдеться про історичні конфлікти, забуваючи, що «Джим Кроу» був паростком дискримінаційного мислення й аж ніяк не рівності перед законом, — навпаки, це було найвідвертіше відкидання рівності. Наприклад, у Бірмінгемі, що в Алабамі, 1944 року з’явився такий наказ щодо ресторанів:

Законом не дозволяється обладнувати в місті ресторани або інші заклади харчування, в яких білих і кольорових осіб обслуговують в одному приміщенні, якщо в такому приміщенні білі та кольорові не розділені міцною перетинкою, що тягнеться від підлоги вгору на висоту 2 метри або вище, і якщо для кожного з таких відділень не забезпечено окремі входи з вулиці.

Рівний захист законом — значно кращий засіб проти дискримінації, порівняно з відновлювальною дискримінацією. Рівний захист ефективний, коли його застосовують. Саме це сталося 1960 року, за чотири роки до ухвалення Закону про громадянські права, коли у Грінсборо, що в Північній Кароліні, четверо чорношкірих протестувальників всілося за стіл у закусочній в універмазі «Вулворт». Адміністратор викликав поліцію, поліція нічого не зробила, як велів їй закон, бо студенти нічого не порушили. До липня 1960-го, втративши 200 тисяч доларів, «Вулворт» змушений був припинити сегрегацію.

Рівність захисту справді діє. Проте дезінтеграціоністи називають фанатиками всіх тих, хто виступає за неї, тих, хто не прагне скасування рівних прав в ім’я рівності результату, і навіть тих, хто відкидає дезінтеграціоністське посилання про те, що всяка нерівність є результатом несправедливості.

Ось чому колишнього президента Гарварду Лоуренса Саммерса вигнали з університету після заяви про те, що нерівність між чоловіками й жінками в точних науках пояснюється тим, що чоловіки перебувають на краях кривої нормального розподілу за результатами тестів із математики й природознавчих наук, внаслідок чого на вершині й унизу завжди налічується кілька чоловіків. Ось чому кандидат від демократів на виборах 2020 року Піт Буттіджедж дістав клеймо «брехливого покидька» від одної вельми різкої чорношкірої колумністки за великий гріх: він визнав, що не всі освітні відмінності між расовими групами є результатом системної дискримінації. (Буттіджедж згодом зателефонував цій жінці, щоб вислухати її аргументи про те, що він є годованцем білих привілеїв, який посмів вказати, що відсутність чоловічого прикладу може справити вплив на освітню траєкторію.) Ось чому тих, хто відмовляється катетеризувати американську систему правосуддя як продовження рабовласництва, таврують «расовими ігнорантами». Тому й тих, хто відмовляється схилитися перед міфом про тендерний розрив у оплаті праці, зустрічають істеричною люттю. «Нерівність — це дискримінація» стало символом віри дезінтеграціоністів. А єретиків, які заперечують це, вони карають.

Погляд дезінтеграціоністів на людську нерівність має реальні наслідки. Нещодавно Американська астрономічна асоціація запропонувала для PhD-програм не використовувати результати стандартних іспитів (GRE) із фізики для кандидатів, оскільки жінки показують у них низькі результати. Медичним коледжам рекомендують відмовлятися від вступних іспитів МСАТ, позаяк їх майже не проходять етнічні меншини. У Нью-Йорку студенти протестують проти «сегрегації» в навчальних закладах, де застосовуються позбавлені расової упередженості тести, бо їх успішно складає надто багато представників білої та азіатської раси. Колись сегрегація означала встановлювану законом дискримінацію на ґрунті раси, а тепер, як пише New York Times, студенти борються із сегрегацією, наполягаючи на такій дискримінації.

Певно, найкомічніший із недавніх випадків такого дезінтеграціоністського мислення стався з ведучою каналу MSNBC Рейчел Меддоу. Як повідомляло Національне громадське радіо, Меддоу прибула у Рокфеллерський університет для вручення премії одній видатній науковиці. Там вона побачила стіну з портретами чоловіків. «Що це за мужича стіна?» — спитала вона. Як виявилося, кожен із «мужиків» на тій стіні був лауреатом або Нобелівської премії, або премії Ласкера. Після цього зауваження університет переоформив стіну. «Кожному, хто проходить повз, ця стіна лиш нагадує, що наука складається з білих чоловіків, — казала нейробіолог Леслі Восшалл з університету. — Я вважаю, в коридорі кожної установи варто запитати себе: “А що, власне, ми хочемо сказати всіма цими портретами й старими запорошеними фотографіями?”».

Ті, хто не отруєний філософією дезінтеграціонізму, може відповісти: «Ідея в тому, що видатні науковці заслуговують на шану». Заражені дезінтеграціонізмом просто вкажуть на «мужичу стіну» як на приклад зла американської системи.

Влада існує, щоб переладнати людство

Зрештою, уніоністи стверджують, що державна влада була встановлена для захисту наших прав, «одержавши свої справедливі повноваження за згодою громадян». На практиці це означає, що влада уряду обмежується особистими правами громадян і їхня згода слугує лише для втримування уряду в установлених межах. Із цієї причини батьки-засновники зосереджувалися на створенні системи стримувань і противаг: навіть абсолютної більшості не буде достатньо для зміни природи взаємин громадян з урядом.

Проте, як ми побачили, дезінтеграціоністи вважають, що природа людини цілком піддатлива, що в нас немає ніяких прав, крім даних владою, — тому не існує «справедливих повноважень», і абсолютна влада більшості здатна гіпотетично вирвати з коренем будь-які права. Що гірше, позаяк влада встановлюється не для захисту прав і надання привілеїв, згода громадян стає вторинною: кращим для нас буде аристократичний розподіл влади, завдяки якому егоїстичне використання прав тими чи іншими людьми не стоятиме на шляху до вищого блага. Практично дезінтеграціоністська філософія влади зводиться до поняття уряду без