Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 10: У нутрі острова

Коли вони зійшли до западини, туман розсіявся. Перед ними відкрилася аркова ущелина — наче розкритий рот велетенської істоти, яка чекала на гостей уже століттями. Кам’яні стіни були вкриті письменами — пульсуючими, немов живими. Карта, яку тримав Ейрін, засяяла сильніше й ніби спрямувала світло всередину.

— Це вхід, — прошепотіла Кайла, підійшовши ближче. — Внутрішня святиня. Те, що моя мати називала «Диханням Перлини».

Пройшовши крізь арку, вони опинились у вузькому тунелі. В повітрі стояв запах морських мінералів, моху й чогось старого, майже забутого. Стеля була вищою, ніж здавалося ззовні, а стіни світлішали, наче джерело світла ховалось углиб печери. Каміння під ногами часом злегка вібрувало — ніби острів мав своє серце і дихав разом із ними.

На стінах з’явились барельєфи. Вони зображували древній ритуал — жінку з волоссям, схожим на хвилі, що підносила перлину перед сяючим оком у небі. Навколо неї стояли постаті у каптурах, а за ними здіймались водяні стовпи.

— Це вона… — Кайла спинилася. — Мати. Вона була хранителькою, не зрадницею. Вони її вигнали, бо вона не дозволила завершити обряд.

— І що він мав зробити? — Ейрін уважно вдивлявся в барельєф. Його пальці сягнули рукояті шаблі — інстинктивно.

— Перлина мала впустити силу у світ. Але цю силу не можна було контролювати. Її справжнє призначення — не дати руйнуванню вирватися назовні. А вони… хотіли навпаки.

Глибше в печері почали звучати глухі звуки. Вода капала із сталактитів. Темрява повільно згущувалась, хоч світло карти ще горіло. Джейн позаду нервово оглядалася:

— У мене відчуття, ніби ми не самі. І те, що тут є, не хоче, аби ми дійшли до кінця.

Ейрін кивнув:

— Вони не залишили Перлину без охорони.

Попереду проходи розгалужувалися. Один із них був вузький, схожий на розколину, другий — широкий, але стіни були обпалені, наче від стародавнього полум’я. Ейрін і Кайла обмінялися поглядами.

— Лише ти можеш вибрати, — сказав капітан. — Це твоя кров, твоя спадщина. Але ти — не сама. Я з тобою.

Її пальці легенько торкнулися його руки.

— Мені вже не страшно.

І тоді Кайла обрала вузький прохід — той, де відлунювали спогади, а не сліди сили. За кожним кроком відчуття, що щось пильнує, ставало все сильнішим. Тінь часом пробігала поміж стінами, і повітря ставало густішим. На камені з’являлись символи, що світилися сріблом. І серед них — знак її матері: розкрите око з краплею всередині.

Темний коридор вів все глибше в нутро острова. Кам’яні стіни дихали вологістю і віками. Кайла йшла попереду. Позаду ступав Ейрін, тримаючи руку на ефесі шаблі. Їх супроводжували Теріс і Джейн — пильні, мов перед битвою.

Зненацька прохід відкрився у високу залу, де посередині, на круглій платформі, стояв кам’яний обеліск. Його поверхня була вся вкрита древніми рунами, а товсті чорні ланцюги обвивали його знизу доверху.

— Щось стримує його, — прошепотала Кайла. — Це... пастка. І водночас — ключ.

Ейрін ступив ближче. Ланцюги пульсували слабким світлом, наче дихали.

— Схоже, щоб пройти далі, нам треба зняти ці ланцюги, — сказав капітан. — Але... за це доведеться чимось пожертвувати.

Кайла доторкнулась до руни. Мить — і простір довкола них здригнувся. З кам’яного моноліту почало виринати щось — не тіло, не тінь, а спогад, що набув форми.

Перед Терісом постала постать молодого матроса, з розірваним коміром і пустим поглядом. Його друг, що загинув під час шторму кілька років тому. Теріс побілів.

— Це моя провина... Я тоді злякався, не повернувся по нього... — прохрипів він, не зводячи очей із видіння.

Ланцюг один з обеліска з гуркотом упав.

— Це змушує нас знову пройти крізь наші тіні, — промовила Кайла. — І лише правда зніме їхню вагу.

Наступною була Джейн. Перед нею постала її сестра — та, кого вона залишила в піратському порту, щоб долучитись до екіпажу. Джейн зціпила кулаки.

— Я пішла, бо боялась бути слабкою. Я хотіла сили, але втратила частину себе.

Ще один ланцюг зірвався і впав на підлогу.

Коли Кайла доторкнулась до моноліту, обеліск ожив. На ньому з’явилося ім’я — ім’я її матері.

— Аріана, вигнанка Ельмаріону, хранителька Перлини... — прочитала вона вголос.

Перед нею постала жінка в сріблястій мантії, з таким же кольором очей, як у Кайли.

— Ти знаєш, чому я була вигнана. Ти носиш те саме прокляття... і силу, — промовила постать. — Якщо ти підеш далі, шляху назад не буде.

Кайла тремтіла, але не відвела очей.

— Я хочу знати правду. І захистити тих, хто мені довіряє.

Коли останній ланцюг зривався, з обеліска несподівано проросло ще два — тонші, але яскравіші, мов полум’я. Один уперся перед Картаном, інший — перед самим капітаном. Обеліск наче не бажав їх відпускати без випробування.

Картан — зазвичай безтурботний і жартівливий — тепер був блідий. Перед ним постала фігура: старий з потемнілими очима й татуюванням на чолі — символ клану, з якого Картан втік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍