Читати книгу - "Гіркі землі"

з Ясениці передали відро трускавок. Тато колись помагав там на будові, грошей не взяв, то господар привіз тепер трускавок дітям.

Зараз Ліля могла купити все що завгодно, але воно було таке непривабливе на містечковому базарі, де від років нічого не змінилось, тільки зросли ціни. Сонце сідало так само, на старих будинках блищали нові вивіски, з вітрин виглядали гіпсові ангели. Тільки автобуси тепер майже не заїжджали на нову автостанцію, яку попри всі ремонти так і не зробили затишною. Там був колись жидівський цвинтар, казала мама. Певно, тому ніхто не йшов на автостанцію, намагаючись сісти то на рогатці, то коло сьомої школи. Мамин світ був такий обмежений, що навіть поїздка до Дрогобича для неї була справжнім випробуванням, а вже Львів узагалі знаходився по-за межами Всесвіту. Не дивно, що мами не відпускали дітей у такий світ вчитися. Але коли йшлося про заробіток, кордони зникали, і у світ кидалися сторч головою, виявляючи неабияку здатність до виживання. Вмикався на повну потужність інстинкт самозахисту, і змітались усі перепони на шляху до мрії.

Того вечора Ліля застала тата, що спокійно, без поспіху визувався у коридорі, поки мама ставила гріти зупу в мікрохвильовку. Ліля раптом зрозуміла, що татова виправа за цеглою була відома мамі. Олькові, можливо, ні, зрештою, той і не цікавився батьками, перебуваючи у своєму парубоцькому світі, де він був хоч і не найкращий, але й не найгірший. А щодо Лілі, то, певно, тато встидався їй сказати, чим промишляє.

— Тату, — сказала Ліля тихо, щоб не почула мама, — давай зробимо тобі паспорт, і ти поїдеш зі мною до Італії.

Насправді вона хотіла сказати: «Ти будеш захищати мене, тату. Ми розділимо наш тягар на двох». Але сказала оце. Він був їй винен за той день, коли вона маленька хотіла розділити його тягар жалю за мамою, хоч майже не знала бабусі. І тому не могла її любити.

Вона лежала на дивані, що так само не пасував до цього оточення, як і вона. Але різниця між ними однак була. Диван не пасував відразу, Ліля — лише тепер. Ще рік тому вона не надто відрізнялась від тих молодих жінок, які повертались додому на Різдво чи Великдень, пару тижнів щедро розкидались грішми, щоб нічого не залишилось, і був привід поїхати до Італії знову, бо перейти від свята до буднів вони могли тільки там.

Приїхавши додому, вони купували машини, меблі, ходили по весіллях і всіляких забавах, лікували зуби і починали ремонти… Голоси їхні звучали дзвінко й авторитетно. Вони встановлювали автономне опалення, душові кабіни, вибирали плитку і привозили з собою італійські миючі засоби, до яких звикли. Вони готували піцу, лазанью і різотто, пили тільки італійську каву. Вони купували пласкі телевізори і сателітарні антени й дивилися італійські канали. І казали: ще рік, два, або не знаю. Останнє було найчесніше.

Коли Ліля зрозуміла, що для неї найліпше знайти собі чоловіка-італійця і вже з нової батьківщини допомагати родині, вона відчула все те, що відчувала зараз: її серце билося так, що Бог чув тільки його биття у пульсуючій темряві нічного Борислава. І тільки з Ним вона могла розмовляти, лежачи горілиць у траві, чи прямуючи розпеченою вулицею до якоїсь вигаданої першої-ліпшої мети, хоча насправді мета завжди була одна — поділитись своїм відкриттям: світ гине, настає кінець усіх часів. У неї не було апокаліптичних видінь. Вона лише знала, що існує чорна діра, в яку провалюються будинки, цілі заводи, труби, містки. І люди, знайомі і незнайомі. Вона з кожним днем усвідомлювала, що невдовзі настане розв’язка, і невідомо, наскільки вона буде швидкою і безболісною. Вона розуміла, що їй під силу накликати бурю і виманити нафту з земних надр, котра розірве на шматки Борислав і зробить це місце безплідною пустелею, яку буде видно з космосу, як це вже трапилось з Содомом та Гоморрою.

Її думки були в унісон з думками багатьох людей, які чекали кари на весь цей зіпсутий рід, як чекає вбивця у в’язниці на виконання вироку, автоматично подаючи апеляції, хоча, властиво, йому вже все одно, що зроблять з його порожньою оболонкою. Карати треба було раніше, коли він відчував каяття, страх і велич невблаганної справедливості, що піднесла б і його, злочинця, над іншими людьми. Але зараз лише ледь чутне зітхання позначає межу, яку Ліля переходить поки що в уяві, але це так можливо, так реально, що не викликає сумнівів: вона це врешті зробить в тому чи іншому світі, який називають паралельним.

Мама сказала це залізним голосом, коли вони повсідалися за столом, навіть Олько не пішов нікуди. Коли у мами такий голос, що раз у раз зривається на скрегіт, означає, що вона прийняла рішення і будь-який спротив буде придушено, ніби каменем.

— Треба поїхати до Зоні в лікарню. На Броньову. Вона там сама.

— То їдь, — сказав тато. — Як треба, то треба.

— Але то у Львові!

— А чому не в Дрогобичі? Там теж є онкологія.

— Не будь таким мудрим! Сам знаєш чому.

— Мамо, — раптом озвався Олько, прокинувшись нарешті, бо цілий день проспав. — Та ж цьотка все одно вмре. Ліпше вже коло дому, бо ж труп далеко везти і всьо такоє.

Якби Лілька таке бовкнула, то ворона б на хату не сіла, такий би був крик. Втім, Ліля вже висловила свою думку тиждень тому. Хай здихає сука. I тому спокійно, не підводячи очей, почала їсти, в кутиках уст у неї зачаїлась загадкова посмішка, наче дівчина знала таємницю життя і смерті. Та бабця, що жила в хатці на городі, не залишила по собі прикрих спогадів. Померла тихо, від старості.

— Ти не розумієш! У Львові ліпші лікарі. Ти, Петре, не хочеш зі мною поїхати? Здало би ся.

— Нє! Не можу на таке дивитись! — здригнувся тато.

— Я теж не можу, але ми близька родина. Я лишуся на ніч, як треба. Не пасує. Там коло неї нікого нема. У доньки малі діти…

— А чоловік як вмирав, то вона навіть на похорон не приїхала!

— Її би назад не пустили, як ти не розумієш!

Ліля продовжувала їсти, Олько подивився на неї і теж почав горнути до себе салат з огірків та помідорів.

— Та сідай вже їсти, — буркнув тато.

— Не лізе мені кусок в горло! Така здорова була, ніколи не жалілась. Хату поставила, доньку віддала, машину зятю купила…

Тато теж почав їсти, потім відклав виделку:

— Ти чим хочеш їхати? їдь