Читати книгу - "Гіркі землі"

маршруткою, вона стає на Стрийській, а на Броньову можна пішки перейтися. А що донька дітей на свекруху чи на зятя не може дітей лишити?

— Зять в Чехах, ти що, забув? А свекруха… Не знаю, чи то добра свекруха, чи така, як усі!

Олько не то пирснув, не то подавився. Він, дарма, що був мамин синок, знав, що можна собі дозволити, а що ні. І що сказати, аби догодити.

— Ольку, а ти що скажеш? Цьоця завше тебе любила…

— Привіт передай їй. Їдь, як треба. Ми собі якось ради дамо.

Ліля і тут промовчала. Вона вже стільки наговорилась з собою і світом, що не хотіла розкривати рота. Вона мала що сказати, але вирішила мовчати, щоб кров у ній не вибухнула і не залила кухню з пластиковою стелею і стінами, обкладеними плиткою.

— Післязавтра поїду. Ольку, взнай, коли перша маршрутка до Львова.

Звісно, Ліля могла встати і демонстративно піти, але чомусь цього не зробила. Може, тому, що часто собі таке дозволяла. Її саму здивувала власна тиха непокора. Мабуть, її агресія вже вичерпалась, і то було підозріло. Цьотка теж була агресивною, ще й брутальною до того. І Ліля раптом зрозуміла, що не хоче бути такою, як вона. І як мама — також. Мама ніколи не вміла стримувати своїх емоцій.

Ліля могла тихенько зникнути після вечері. Але вона поклала тарілку в мийку, набрала з бачка води, поставила на газ. По четвергах у Бориславі не було води. Взагалі. І пішла до кімнати. Ця нова якість — терплячість — народилась у ній тут і тепер, і вона хотіла її відсвяткувати. Щось у ній змінювалось. Все-таки недаремно вона обходила за цей місяць увесь Борислав, не впускала у себе заразне повітря безрадісної домівки. Її брат теж у свій спосіб намагався звідти втекти. І тато. Поки Ліля тут, вони наче не сім’я. Коли вона поїде до Італії, родина знову возз’єднається. Олько перебіситься, а мама щось придумає з його роботою. Мине осінь, тоді зима, тоді весна. Але влітку Ліля не приїде. Вона, можливо, сюди більше не приїде. Вона зараз тут для того, щоб умертвити у собі тугу за батьківщиною і стати частиною іншого світу.

Коли Ліля повернулася на кухню, мама вже сама мила посуд, тато щось розповідав тихим голосом, а Олько сховався у себе. Ну й добре, подумала Ліля, витягнулася на дивані, не вимикаючи світла.

Їй не давав спокою вчорашній випадок. Коли вона вийшла з дому і зустріла хлопця й дівчину, в однакових футболках, шортах, з панамками на головах, і наплічниками на спині. Вони йшли, тримаючись за руки, і підставляли обличчя сонцю. Років 17–18, напевно. Хлопець спитав Лілю:

— Дівчино, це дорога на Східницю?

Ліля почала пояснювати, що треба сісти на автобус коло 7-ї школи.

— Ні-ні, — замахав руками хлопець. — Ми хочемо побачити Борислав, це ж про нього писав Франко. Він і зараз сміється?

Побачивши спантеличене Лілине обличчя, хлопець сам засміявся, і вони пішли собі далі.

Так, Борислав сміявся завжди, але так, як ці підлітки, ніколи. Ліля відчула себе старою порівняно з цими юними туристами. Вона могла би багато чого розповісти їм про Борислав, але їм навіть на думку не спадало, що ця зустрічна дівчина носить у собі прокляття, гнів супроти всього світу. Вони знали про свободу більше, ніж вона, не переживши того, що вона пережила. Вони вже народились такими — вільними, допитливими, безтурботними.

Ліля, хоч і була старша на 4–5 років, належала до іншого покоління, яке ще було продовженням своїх батьків, правда, цинічнішим, зіпсутішим. Воно якщо й виходило за квадратний простір спільної клітки, то з часом намагалося повернутися до визначених умовностей і правил.

Ліля теж так мала зробити, але вона відійшла задалеко і побачила, що клітка не лише незручна й понура, але й не визнає її за свою.

Ліля навіть у Східниці не була, бо туди тільки хвойди їздять, вважала її мати, щоб упіймати собі курортників, а для порядних дівчат там нема ні базару, де можна купити собі файні чоботи чи спідницю, і нема родини, до якої можна приїхати на уродини чи весілля. Просто поїхати і подивитись, що то за Східниця, Лілі теж не було цікаво. Вона і в Італії переїжджала з місця на місце, думаючи лише про працю і гроші, які отримає. Ну, і в неділю ходила до церкви із іншими заробітчанами. Вона й досі лишалась такою, кружляючи Бориславом, більше не бачила, як бачила його. І з цього кола був один лише фізичний вихід — повернутись до Італії, пірнувши в освітлений тунель дороги, і виринути з нього з болем у спині й затерплими ногами.

Її вже це не влаштовувало. Вона зависла між двома світами, у сутінковій зоні, яку сама собі створила.

…Мама поїхала першою маршруткою до Львова. Тато її провів і зразу вклався спати. Ліля не спала, поки вони вставали, збирались, сперечались про щось на кухні. Ліля провалилась у короткий сон і встала, коли автобус уже був на півдорозі до Львова. Поклала у старий наплічник трохи лахів на зміну, взяла з собою 200 євро, а решту залишила під диванною подушкою. Мобільний вимкнула і теж залишила. Вона сіла в автобус до Трускавця, поміняла євро на гривні, купила кілька пакунків кави, сир, якісь потрібні дівчині речі. Рушник взяла з дому. Вона все продумала ще звечора. Єдине, чого не зробила Ліля, — це не написала записки. Вона просто не знала, що написати.

Повертаючись, вона купила панамку з опущеними крисами, вдягла чорні окуляри і сиділа в автобусі, відвернувшись до вікна. Вийшла на Мразниці, коло церкви при дорозі, але потім повернулась назад, на одну зупинку, коло колишньої нетканки (тюрми, гетто). Дорогою до Східниці вона думала, що могла би зняти житло у Східниці, але то був запасний варіант. Бо вона потребувала попри все захисту, а рано чи пізно її поведінка видалась би підозрілою. Треба було би вигадати якусь правдиву історію.

…Ліля прокидається від шуму в коридорі і тихих голосів, потім клацають двері, й вона відчуває, як повітря стає повітрям свободи. До вечора, а може, навіть до завтра. Навіть ковдра стає легшою, і вона підбиває її ногою, а потім потягується і починає думати, як їй прожити цей день. Птахи співають, шурхає мітла двірнички пані Стефи. Ще рано, ще ранок її життя. Ліля напівсонно посміхається. І зразу ж посмішка зникає: а що робити в Бориславі? Тупо дивитись телевізор,