Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

5. СІчень прощається

Сніг падав вперше в цьому січні. Прощався, бо ще два дні — і лютий. Стефанія розглядала лапаті сніжинки у вікні за спиною Володимира. Повільно їла свою ранкову вівсянку і зовсім його не слухала. Стрепенулася тільки тоді, коли почула:

— Повернуся, напевно, у п’ятницю. Хоча Арсеній Миколайович говорив щось про тур вихідного дня палацами Вінниччини…  Можливо, ми затримаємось.

— Ми? Вибач, я прослухала… Ти не сам їдеш?

Вона запитально глянула на чоловіка. Він похитав головою, пожбурив у неї докірливий погляд, не ховаючи, виставляючи напоказ своє невдоволення. Ненавидів, коли його не слухають, — Стефанія це чудово знала, але іноді не було сил переслухати все, що говорив її чоловік.

— Я тобі щойно казав. З Анютою їду. Романовською, моєю аспіранткою. Їй для дисертації все одно потрібно у Вінницький краєзнавчий музей. Кілька палаців їй теж буде корисно відвідати, тож, можливо, повернемося пізніше — у неділю чи в понеділок зранку.

— А твої лекції?

— Лекції в середу і четвер, відкриття виставки завтра. А тут, вдома, наступного понеділка у мене лекції по обіді, хіба ти забула? Я встигаю повернутися.

— Зрозуміло.

Стефанія ще раз глянула на сніжинки й опустила погляд у тарілку. Думала над тим, як перепланувати час на тиждень. Якщо Володимира не буде, доведеться самій возити Соломію на танці.

— А як той хлопець? — несподівано чоловік змінив тему. — Ян. Ти казала, що він тепер у Романа. Щось виходить?

— Так. Все добре. Потроху працює над музикою. Я попросила його для початку написати три-чотири пісні. Послухаємо, порівняємо, запишемо. Оберемо найкращу і спробуємо зайнятися просуванням.

— Ти робитимеш все сама?

— Ні, звісно. Вже шукаю йому менеджерку, без цього ніяк.

— Ясно. Ну, ти кажи йому, щоб ще якось заходив у гості. Він мені сподобався, хлопець уміє слухати.

— Неодмінно.

Вона промовчала про те, що Ян навряд чи зрадіє перспективі ще однієї вечері за участі Володимира. Та й якось неправильно було його запрошувати після того поцілунку. І після руки в руці. Після “зі мною щось трапилось, але я постараюсь тримати себе в руках”...

Стефанія поставила лікоть на стіл. Ледь-ледь торкнулася пучками своїх губ.

Поцілунок на її вустах жив досі. Байдуже, що тоді злилася, що пригрозила, що дала зрозуміти, щоб не повторював. Байдуже. Бо з тим поцілунком в її серці поселилася щемка тривога, яку можна було трохи заспокоїти, але позбутися не виходило.

— Солю! — гукнув Володимир, підводячись. — Поїхали!

Сьогодні везти доньку в школу мав він. Соломія швидко поснідала і побігла чепуритися — останнім часом почала підкручувати волосся щоранку і малювати губи прозорим блиском (Стефанія гадала, що скоро муситиме про це поговорити). Тепер же вона спустилася сходами причепурена, з новим срібним кулоном на шиї, і забігла на кухню.

— Будьте обережні на дорозі, — напутнім тоном промовила Стефанія, не підводячись. Підставила щоку і відчула спочатку сухий короткий дотик губ чоловіка, а потім міцний впертий цьом дочки.

— Гарного дня, мам. Мені самій зі школи добиратись чи ти дорогою забереш?

— Я сьогодні працюватиму над перекладом вдома. Хіба що… Може, з’їжджу у студію й заберу тебе дорогою назад.

— Супер.

Кілька останніх тижнів вона працювала над перекладом трилера одного сучасного німецького автора. Видавництво розширювало горизонти — планувало посунути корифеїв у популярній ніші масової літератури, й Стефанія сама взялася за переклад першої книги.

Зробивши собі лавандового чаю, вона влаштувалася з ноутбуком біля вікна у вітальні. Пропрацювала три години, аж доки плечі не затекли, а герой на сторінках книги не заграв на фортепіано. Не хотячи, повернула голову в бік старого піаніно. Згадала пальці Яна на клавішах і замружилась. У голові грала музика січня.

Прямо зараз, у ці хвилини, їй раптом прикортіло знову почути ту мелодію.

Чом би й ні? Зрештою, все одно треба навідати Яна, послухати, що він там написав.

Вона зібралася в лічені хвилини. Прихопила з собою ноутбук про всяк випадок, закуталась в улюблений шарф і вистрибнула під, певно, останню січневу заметіль.

Тільки опинившись біля офісного центру подумала, що варто було б спочатку написати Янові, спитати, чи він на місці. Зрештою, хлопець ще мав основну роботу у клубі, та й відпочивати колись мусив. Але вже було пізно, все одно приїхала. Тож просто піднялася на десятий поверх, скориставшись перепусткою, яку їй дав Роман.

Вона обережно поклала руку на дверну ручку в “кабінет” Яна, і двері піддалися. Він був на місці. Сидів спиною до дверей, перебирав струни гітари, мугикав щось стиха.

— Не заваджу? — спитала Стефанія неголосно, заходячи всередину.

— Ні, звісно, — він повернув голову, швидко їй усміхнувся і повернувся до свого заняття. — Вибач, з п’ятниці нічого принципово нового не написав, тільки трохи підправив дві попередні пісні. Хочеш послухати?

Вона розплутала свій шарф. Сіла на диван. Не зводячи погляду з Янової спини, відповіла:

— Працюй, не звертай на мене уваги. Я просто посиджу.

Його пальці завмерли над струнами.

— Тоді навіщо ти приїхала?

— Я… Ну… Я стомилася над своєю роботою. А тоді… За вікном хуртовина. І якщо чесно, мені захотілося почути музику січня. Зіграєш?

Ян відклав гітару, крутнувся на офісному колісному стільчику і під’їхав на ньому до клавіш.

— Зіграю. Але потім дещо зробиш зі мною, гаразд?

Стефанія кивнула, відкинула потилицю на спинку дивана і замружилась, очікуючи музики. Ян глитнув, мазнувши поглядом по її довгій шиї, виставленій напоказ, і заграв мелодію.

Він так добре знав кожну ноту й кожну клавішу, що міг грати з заплющеними очима. Міг дивитися не на синтезатор, а на Стефанію чи хоча б у сіру стіну. Вікна у цій кімнатці не було, й він не бачив снігу, не бачив січня, але граючи, уявляв танець сніжинок. Цікаво, як сніжинки лягатимуть на темне волосся Стефанії? Чи гарно буде?.. Безперечно, гарно. Чомусь він точно знав, що буде гарно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍