Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Мелодія добігла кінця і стихла. Ян завмер. Подивився на синтезатор, промугикав щось під ніс.

— Мені тут спало на думку… Я читав один твій вірш, там слова… Зараз. — Потягнувся до нотатника. — Я спробую, гаразд?

— Звісно. Не заперечуєш, якщо я тут в тебе посиджу і попрацюю? Не заважатиму.

— Ти не завадиш. Коли я граю, нічого не чую й не бачу.

— От і добре. Я така сама в роботі.

Вона взяла свій ноутбук, розкрила на колінах і продовжила працювати над перекладом. Її пальці стукали по клавішах ноутбука, Янові пальці — по клавішах синтезатора. Спочатку ці звуки нагадували какофонію, але в якийсь момент, за годину чи дві, він підняв голову, прислухався, щось прошепотів і кілька разів ударив по своїх клавішах, повторюючи ритм Стефанії.

— Що ти робиш? — Вона подивилася на нього спідлоба. Відволіклась і допетрала, що Ян більше не грає, а наче грається з синтезатором.

— Ти дуже мелодійно працюєш за клавіатурою. Дивись, оце, — він швидко протарабанив клавішами точно так, як вона щойно писала, — схоже на музику.

— Перебільшуєш. Просто все, що граєш на синтезаторі, — музика.

— Тоді все, що пишеш на клавіатурі — література?

— Ну ні! — Обурилась. — Це інше.

Він усміхнувся.

— Те саме. Музика — не в інструменті. Вона народжується в душі того, хто грає.

— Тобто на клавішах ноутбука теж можна зіграти?

— Ти щойно зіграла і мене надихнула. Я використаю цей момент у пісні.

Ян усміхнувся. Здався в цей момент їй милим хлопчаком, ще молодшим за свій вік. Прямо в ці хвилини в його погляді не було туги, задуми, серйозності, яку постійно бачила досі. Стефанія подумала, що так на хлопця діє музика.

— Що там я повинна з тобою зробити в подяку за музику січня? — Вона закрила ноутбук і запитально здійняла брову. — Ти щось казав.

— А, точно. — Ян відсунувся на стільці і розім’яв плечі, підводячись. — Треба на вулицю вийти.

— На вулицю? Навіщо?

— Ходімо.

Стефанія подивилася на годинник. Подумала, що одразу потім поїде додому, тож прихопила свій рюкзак з ноутбуком. Похапцем закуталася в шарф, доки Ян закривав свою студію, і мовчки пішла за ним до ліфта.

Хуртовина посилилась. Доводилося мружитись, щоб сніг не засліплював очі. Стефанія бачила прямо перед собою на метрів п’ять, не більше. Зупинилася біля свого авто, вже добряче заметеного, яке стояло останнім в довгій вервечці машин. Відкрила дверцята й поклала свої речі в салон. І різко підстрибнула на місці від того, що щось стукнуло їй у спину.

Вона повернулася і витріщилась на Яна, який ліпив нову сніжку.

— Це ти? Навіщо?

— Коли ти востаннє грала у сніжки?

— В дитинстві, напевно… А, ні. З донькою. Здається, кілька зим тому… Ти мене для цього вивів на вулицю?

Ян крутив міцно збиту сніжку в руках. Дивився на по-серйозному насуплені брови Стефанії, і його усмішка, ще мить тому весела й бешкетна, починала танути.

— Подумав, що було б добре пограти у сніжки. Хтозна, чи буде ще така заметіль.

— Тобі більше ні з ким пограти у сніжки?

— Ну… Мої друзі-хлопці навряд чи оцінять, особливо, враховуючи, що я скоро покину гурт. А більше, виходить, ні з ким. — Ян сумно гмикнув і випустив сніжку собі під ноги.

— Але я — не для таких ігор. — Стефанія склала руки на грудях і похитала головою.

Він подивився спідлоба. Підійшов на кілька кроків. Зупинився. А потім ще підійшов. Цього разу — на відстань лічених сантиметрів. Стефанія зробила пів кроку назад, майже торкалася спиною свого засніженого авто, та Ян настиг її, знову не даючи більше простору, ніж сантиметри.

— А для яких ти ігор?

У його очах зблиснули зухвалі хижацькі вогники. Від іскорок бешкетного хлопчиська не залишилося й сліду. Стефанія задивилась. Такий Ян здавався дорослішим, небезпечнішим, цікавішим. А ще — магнетичнішим.

Тримаючи зоровий контакт, вона тихо і твердо сказала:

— Ти не виграєш, у які ігри зі мною не грав би. Тому краще не треба.

— У дитинстві я любив піддавки. Дід навчив. Знаєш? Це як шашки, тільки навпаки — виграє той, хто швидше позбудеться своїх шашок. Виграє той, хто програє.

— Гарна гра. Але ми не для того зібралися, як то кажуть. Краще направ свою енергію в музику. Я поїхала, треба доньку зі школи забрати.

Стефанія виставила долоню вперед, несильно натисла на його груди, щоб відіпхнути. Ян піддався, відступив на крок. Засунув руки в кишені і мовчки дивився, як вона розблоковує авто, дістає щітку і змітає з капота сніг, а тоді підходить до водійських дверцят. Можна було б і запропонувати допомогу, але ж ця незалежна жінка все одно скаже: “Не варто. Інакше я почуватимусь зобов'язаною. Й тоді якщо ти про щось попросиш, мені буде важко відмовити.”

— То ти ще не порвав зі своїм гуртом? — Стефанія зупинилась біля відчинених дверцят, пригадала, що досі не запитувала про це.

— У суботу виступаємо на дні народження, а опісля я скажу хлопцям.

— Успіхів, — гмикнула і, сідаючи за кермо, додала: — Ти вже зробив вибір, тож годі вагатися.

Він провів її авто поглядом. Воно влилося у вервечку таких самих засніжених жителів доріг і вже за десяток метрів сховалося в снігопаді.

Ян опустив голову й поплентався назад в студію, щоб спробувати зіграти нову мелодію, яка крутилася в голові. Сніжинки на її волоссі були гарними.