Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

йому у вену вкололи потужний імуностимулятор.

На те, щоб опанувати себе і прийти до норми, йому вистачило кілька хвилин. Мишко струснув головою, видавши звук: «булю-булю-булю», протер очі і роззирнувся.

— Коктейлі, — сказав своїм бійцям. — А нахуя нам було цілу ніч колотити коктейлі? Несіть сюди! Вони лічать нас, а ми будемо лічить їх! Очістітєльним пламєнєм.

Тільки хлопці затупотіли на місці, щоб рушити до намету, Камандір раптом пригадав:

— Стоп! Нам нужні салюти. Такі, як оце в небо ними шмаляють по чьом зря. Роздобудьте, де хочете. Устроїм мусорілову празніки.

…І скоро Водохреща плавно переросла у Вогнехрещу. Запалав мусорський автобус, в ментів полетіли перші коктейлі… За тим — бруківка… Беркутня почала стріляти з мисливських карабінів по повстанцях. Серед них з’явились перші жертви — вибиті очі, відірвані кінцівки, контузії…

Медики в червоних жилетах бігали від одного покаліченого до іншого. «Швидкі» снували туди й назад, забираючи «важких», їх тут же, за афганською традицією, стали називати «трьохсотими». У цьому безумстві, хаосі бунту, нестримних емоцій шастали місцеві стримери, журналісти з усього світу, що примудрялися записувати «стенд-апи» і лізти з мікрофонами просто в гущу бою. «Дурдом», — тільки й буркнув на те Мишко, відштовхнувши з дороги чергового журналюгу і повів вперед свій невеличкий загін.

— Випалюй, Господи, цей Содом і Гоморру! — кричав, передаючи коктейлі Бачі, бо той кидав якнайдалі та найрезультативніше…

— Я, канєшно не бог, но мені нравиться, коли мене так називають, — ржав Бача і з примовками «палучай, сука нахуй блядь!», «на, блядь!» і з перекривленим від люті добрим обличчям жбурляв пляшки зі смердючою рідиною з влучністю Вільгельма Теля. Його коктейлі поцілювали в шоломи ментам з такою силою, що розбивались на друзки і заливали їх пекучою вогняною сумішшю.

— Ре-во-лю-ці-я! — не вгавав народ, що підтягнув до місця бою бочки і став ритмічно товкти по них.

Це було свято несамовитого духу, свято боротьби. Від бою цих повстанських литаврів, вибухів гранат, пострілів, людського ревища створилась какофонія, що заводила, кликала, додавала сили й азарту. Хотілося битись і перемагати.

Салюти, вогонь, кров, вода з водометів.

Пізно ввечері вдарили морози… Народ, що, було, відійшов з Грушевського, знову повернувся в лави «провокаторів». Саме тоді в лексиконі повстанців з’явилося нове слово «Груша»…

* * *

Після кількагодинного бою хлопці повернулися в намет підвечеряти. Усі потомились і були виснаженими. Для них події нинішнього дня стали цілковитою несподіванкою. Хоча всі знали, що колись це повинно статись, були морально готові, а все ж… нині довелось — з корабля на бал.

Мишко відділився від взводу і зайшов у бар під майданом Незалежності. Бар тут не переставав працювати ні дня. Навпаки, любителі показати свою крутість, із тих, що зовсім не співчували Майдану, могли зайти сюди пообідати, випити й обов’язково сфоткатись. Щоб потім у колі знайомих показати фото і сказати щось на зразок: я крутий, як тамагочі в дев’яностих, був там і не побоявся майданутих…

І зараз у барі було повно народу, так, ніби за якихось півкілометра звідси не вибухали гранати, не гинули люди, не вершилась доля країни…

На моніторах транслювались футбольні матчі, ділові чоловіки і жінки наминали грильоване м’ясо, напихались салатами, вливали у себе пиво, яке тут подавали у звичайних півлітрових банках, смакували горілчаними настоянками… Це було схоже на театр абсурду.

Мишка вже чекав Дід. Він замовив пиво, з яким тут подавали невелику тараньку, а на закуску — свинячі вуха. У Сергія був пошарпаний і втомлений вигляд — закіптюжене обличчя, обсмалені вії та брови, брудні руки із чорною грязюкою під нігтями і збитими кісточками пальців.

Камандір важко гепнувся поруч з ним і чи то запитально, чи то з докором подивився на Сергія.

— Шото пошло не так? — поцікавився Мишко, взяв зі столу банку пива і довгим ковтком вгамував спрагу.

— Все не так, — зітхнув Сергій. — Політикани не хочуть вв’язуватись у війну з Яником. Таке враження, що вони не розуміють — коли б не ця битва, мусора пішли би на штурм Майдану. Як не сьогодні, то завтра.

— А їм шо? — знизав плічми Мишко. — Їх і так неплохо кормлять. Їм уся ця возня з Майданом — сплошні розтрати і сплошний діскомфорт… — помовчав і запитав: — так шо всє-таки сьодня случилось? Це явно була не спланована опєрация, а якась хуйня.

Сергій зі згодою покивав:

— Нас підставили. Була домовленість, що підуть всі. Ми першими, а за нами — політики, сотні, Самооборона і так далі. А що сталось, ти сам побачив.

— Да-а-а, з такими домовляться, — зітхнув, задумавшись на якусь мить Мишко.

— А тебе, бачу, болячка відпустила? — Сергій зауважив, що взводний надто добре виглядає після ранкової температури.

— Новий від лічєнія. Можна больних со всєй страни привозить — один дих слєзоточивого газа, і ти — здоров, як Геракакєл. Казалось би, да? мєнти должни нас калічить? А вони, добряги такі, нас просто лічать… Не всігда умєло, кого-то і навсєгда, але і лічать тоже… Як бачиш.

— Вже багато «двохсотих»[23], — знову засмучено покивав Дід. — Не кажу вже про «трьохсотих». Наказ медикам про це мовчати. Просто «швидкі» вивозять тіла кудись у невідомому напрямку…

— А шо наша медслужба? — здивувався Мишко. — Я сам бачив, як вони виносили поранених…

— Важких передають «швидким», а легких тут рихтують. Є інформація, що всіх поранених, хто опинився в лікарнях, узяли під арешт…

— Суки, — просичав Мишко.

— Тому зараз надійшов наказ готувати по наметах, приміщеннях реанімаційні і операційні кімнати… Брати на облік поранених і… «двохсотих»… Кого можна — розвозити по знайомих у лікарні, санаторії… Словом, знову самі будемо рятуватись. Хоча… наші політики все ж заметушились… Побачимо, що з того вийде…

— Поняв, скажу, шоб одну палатку у нас освободили для ранєних.

Офіціант, що підійшов прибрати на столі, ошелешено глянув на Мишка, поцікавився, чи будуть вони ще щось замовляти. Сергій попросив, щоб налив по сто грамів недорогої горілки і ще пива. Уважніше подивився на Мишка — у того з лівого вуха сочилася кров, текла по шиї і вже густо залила бушлат на плечі і грудях.

— У тебе кров, — подав Мишкові серветку.

Той помітив, вилаявся і побіг в туалет змивати її.

Офіціант приніс замовлення, поставив на стіл перед Сергієм велику високу склянку із рожевою рідиною і стиха пояснив:

— Нам заборонено вас пригощати, але це від мене, зафарбував горілку соком… Просто