Читати книгу - "Будденброки"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 161 162 163 ... 197
Перейти на сторінку:
Ось хоча б узяти синів консула Гагенштрема — хлопці хоч куди, одному чотирнадцять, другому дванадцять років, здорові, дужі, веселі. Вони влаштовували в навколишніх гаях справжні баталії навкулачки, в школі були найкращі спортсмени, плавали, мов тюлені, курили сигари і завжди були готові щось устругнути. Їх боялися, любили й шанували. Їхні кузени, двоє синів прокурора доктора Моріца Гагенштрема, навпаки, були тендітніші й не такі буйні, зате вирізнялися розумовими здібностями і були взірцевими учнями, марнославними, улесливими, тихими, пильними, уважними — і аж горіли жадобою діставати найкращі оцінки й бути першими. Вони й мали найкращі оцінки і викликали повагу в дурніших та ледачіших учнів. А яку думку про Ганно могли скласти його товариші, вже не кажучи про вчителів? Він був дуже посередній учень, та ще й слабак, що уникав усього, де треба було виявити бодай трохи відваги, сили і спритності. І коли сенатор, прямуючи до своєї прибиральні, поминав «балкон» на третьому поверсі, куди виходили двері з трьох кімнат, — середню з. них віддано Ганно, відколи він став надто великий, щоб спати з Ідою Юнгман, — то завжди чув або звуки фісгармонії, або притишений, таємничий голос Кая, що розповідав якусь історію…

Щодо Кая, то він уникав фізкультурних ігор тому, що не любив дисципліни й порядку, яких там треба було дотримуватись.

— Ні, Ганно, — казав він, — я не, піду. А ти? Хай їм дідько! Там ніколи не можна робити того, що хочеться.

Такі вислови, як «хай їм дідько», він переймав від свого батька.

А Ганно відповідав:

— Якби від того Фріче не так тхнуло потом і пивом, то ще б можна було подумати… Цур їм, Каю, розповідай далі. Ти ж бо ще не скінчив про той перстень, що знайшов у болоті…

— Гаразд, — казав Кай, — та коли я кивну, ти починай грати.

І Кай розповідав далі.

Якщо вірити йому, то він недавно душної ночі опинився в чужій, незнайомій місцевості і зсунувся слизьким схилом у глибочезне урвище, на дні якого в тьмяному питлі миготливих блудних вогників побачив чорне болото. З нього, глухо хлюпаючи, ненастанно, здіймалися блискучі, мов срібло, бульки. Але одна булька, що весь час з’являлася й лопалась неподалік від берега, мала форму персня, і, добре намордувавшись, наражаючись на небезпеку, Кай нарешті схопив її рукою. Булька не лопнула, а обернулася в гладеньку, тверду каблучку й надяглась йому на палець. Потім він, непохитно вірячи в чудодійні властивості персня, з його допомогою виліз на стрімку, слизьку кручу і неподалік у червоному тумані побачив чорний, огорнений мертвою тишею замок. Його з усіх боків пильно охороняла сторожа. А проте Кай добувся до замку і, знову ж таки з допомогою персня, зняв лихі чари з його бранців і випустив їх на волю…

Щоразу, коли дія досягала особливого напруження, Ганно брав на фісгармонії кілька прегарних акордів… Часом вони ставили Каєві оповідання з музичним супроводом Ганно в ляльковому театрі — якщо тільки в них не траплялися місця, непридатні для сценічного відтворення… А фізкультурні ігри Ганно відвідував лише з категоричного, суворого батькового наказу; тоді Кай і собі йшов із ним.

Те саме було з катанням на ковзанах узимку і купанням улітку в дерев’яному басейні пана Асмусена біля річки…

— Купатися! Плавати! — казав доктор Ланггальс. — Хлопцеві треба купатися й плавати!

І сенатор був цілком згоден з ним. Та Ганно, як тільки була змога, ухилявся від купання, а також катання на ковзанах і фізкультурних ігор, насамперед тому, що сини консула Гагенштрема, які відзначалися в усіх цих розвагах, чіплялися до нього і, хоч мешкали в бабусиному будинку, не пропускали жодної нагоди похизуватися своєю силою, принизити й помучити його. Вони щипали й висміювали Ганно на Замковому полі, штовхали його в брудні купи снігу на ковзанці, з погрозами кидались до нього в басейні… Ганно не пробував тікати, що, зрештою, не дуже йому й помогло б. Він, опустивши тонкі, як у дівчинки, руки, стояв до пояса в каламутній воді, на поверхні якої місцями плавала ряска, і, насупивши брови, ледь скрививши уста, дивився спідлоба, як вони дужими стрибками, розбризкуючи воду, наближалися до нього, певні своєї здобичі. Гагенштреми хапали Ганно своїми м’язистими руками, занурювали у воду і тримали так довго, що він устигав добре наковтатися брудної води, а потім ще не одну хвилину відсапувався, хапаючи ротом повітря… Тільки єдиний раз за нього знайшлось кому трохи помститися. Якось після обіду Гагенштреми саме тримали Ганно під водою, коли раптом один із них зойкнув з люті і болю і задер догори свою товсту ногу, з якої великими краплями скапувала кров. А біля нього виринув з води граф Мельн, що якимось способом розжився грошей на квиток, непомітно підплив під водою і вкусив Гагенштрема за ногу — вгородив у неї всі зуби, як розлючене щеня. Його блакитні очі блискали крізь мокрий рудавий чуб, що спадав на обличчя… Ох і, перепало ж за той вчинок малому графові! З басейну він виліз з полатаними боками. Зате й дужий син консула Гагенштрема добре шкутильгав, ідучи додому…

Поживні засоби й різноманітні фізичні вправи — ось до чого зводилось дбайливе піклування сенатора Будденброка про синове здоров’я. Але не менше дбав він і про духовний розвиток хлопця: намагався впливати на нього, збагачувати враженнями з практичного світу, для якого той був призначений.

Він почав помалу привчати Ганно до його майбутньої діяльності, брав його з собою в гавань, щоб той слухав, як він коло пристані розмовляв з робітниками мішаною дансько-нижньонімецькою говіркою, як радився з службовцями в тісних темних конторах комор або надворі давав вказівки вантажникам, що, глухо, протягло перегукуючись, витягали на горище мішки з зерном… Для самого Томаса Будденброка з дитинства не було кращого й цікавішого місця за цей куточок гавані між кораблями, повітками й коморами, де тхнуло маслом, рибою, водою, смолою і змащеним залізом; а що син не виявляв ані радості, ані зацікавлення, то треба було ці почуття в нього розбудити…

— Як звуться кораблі, що курсують до Копенгагена?

— «Наяда»… «Гальмштадт»… «Фрідеріка Евердік»…

— Ну, добре, що ти хоч ці назви запам’ятав, синку, все-таки щось знаєш. Потім запам’ятаєш і всі інші… Он серед тих робітників, що витягають мішки, багато хто має таке ім’я, як і ти, бо їх охрещено на честь твого діда. А серед їхніх дітей часто зустрічається моє ім’я… І мамине також… Ми їм щороку робимо якісь невеличкі подарунки… А он ту комору ми поминемо, не будемо заходити в розмову з

1 ... 161 162 163 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будденброки"