Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

спосіб — зрозуміти важко. Так само, як і неможливо на тверезу голову зрозуміти, як одна й та сама «Українська революція» знову ж таки «мала» своїм наслідком два діаметрально протилежні, антагоністичні, несумісні за характером процеси. А саме — діячі ЗУНР і подумати не могли про скасування інституту приватної власності, запровадження сегрегаційних законів та й взагалі скасування права як такого, проведення одночасно п’яти чи шести зовнішньополітичних курсів, створення фронтів воєнних дій на трьох-чотирьох напрямках одночасно й т. д., й т. п.

Що ж відбувалося насправді?

Насправді відбувалося ось що: «конфлікт двох народів, що заселяли поліетнічну територію Галичини. Українці, — на думку сучасних польських дослідників, — мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла сильніша господарська, стратегічна і культурна традиція»[487].

А також, додам від себе, переможці Першої світової. Наприклад, Велика Британія та Франція.

Територія та населення ЗУНР

Завдяки сумлінному сучасному дослідженню маємо натомість ясне уявлення про кількісний, національний та конфесійний склад населення Герцогства Буковина (тобто Південної та Північної Буковини). Воно сягало майже 800 000 осіб, з яких майже 83 тис. проживало в Чернівцях.

Один з найбільш кваліфікованих дослідників історії того часу, Микола Чубатий, вважав, що землі, які увійшли до складу Західно-Української Народної Республіки (а це східна частина Галичини та північна — Буковини), обіймали не менш ніж 70 тис. кв. км, на яких проживало принаймні 6250 тис. осіб: 71% українців, 14% поляків, близько 13% євреїв, менше 2% німців. 62% з них були греко-католиками, 18% католиками латинського обряду, 6% православними, близько 13% сповідували юдаїзм[488].

Підрахунки Чубатого не збігаються, більше того — суперечать даним інших дослідників. Деякі вказують, що лише на території Галичини в 1939 р. проживало 5,8 млн людей[489], деякі пишуть про 8 млн станом на 1910 р.[490].

За мовною ознакою населення Герцогства Буковина розподілялося так: русини — 305 104 (38,4%), румуни — 273 254 (34,4%), німці — 168 851 (21,2%), поляки 36 210 (4,6%), інші — менше 1%. «У 1910 р., — вказує Галина Скорейко, — 102 913 були іудеями (12,9%), яких необхідно відняти від німецькомовної групи, хоча, звичайно, з невеличкою похибкою, бо були іудеї, які подавали своєю розмовною мовою й польську, українську». В Чернівцях станом на 1910 р. про­живало 28 427 (34,4 %) євреїв, 14 737 (17,9%) поляків, 14 242 (17,3%) русини, 12 522 (15,2%) румуни, 12 193 (14,8%) німці, менше 1% припадало на представників інших націо­нальних груп[491].

Міркування автора

Не треба бути професійним істориком, демографом або соціологом, аби зрозуміти надзвичайну строкатість населення Королівства Галичини та Лодомерії та Великого Герцогства Буковина.

Як у Галичині, так і на Буковині, лінія розподілу між основними націо­нальними та конфесійними групами проходила і на рівні села, і на рівні міського кварталу, і на рівні будинку, і на рівні поверху цього будинку, і всередині однієї родини — у мультинаціональних районах «змішані» шлюби не є чимось надзвичайним.

У випадку Галичини, на відміну від Буковини, а, тим більше, підросійської «України», національний склад населення та розподіл його за конфесійною ознакою збігалися: поняття «русин» означало «греко-католик», «поляк» — «римо-католик», «єврей» — «юдей», «німець» — «протестант».

Реалії життя в поліконфесійних та мультинаціональних спільнотах, жорстко детермінували необхідність порозуміння, постійного діалогу — як на рівні окремої родини, так і на рівні тих чи інших національних груп або конфесійних громад.

Регуляторну функцію тут мог­ла виконувати і виконували як австро-угорська держава (керуючись писаним правом), так і громади (керуючись правом звичаєвим).

Самоочевидно: вирішення такого надважливого питання, як питання подальшого правового статусу тієї чи іншої території (або її частини) після державного розпаду Австро-Угорщини, вимагало надзвичайної зваженості, поміркованості, поступу, врахування інтересів усіх сторін.

У випадку Галичини це означало необхідність діалогу поміж політичним проводом насамперед польської, єврейської та української громад, у випадку Буковини — української, румунської, німецької та єврейської. Будь-яке ініціативне рішення проводу будь-якої громади автоматично сприймалося проводом усіх інших мінімум як недружнє, максимум — як вороже. Усі подальші політичні події це тільки підтвердили.

До якої України «приєдналася» Північна Буковина?

Згідно розповсюдженої точки зору, приєднання «української частини Буковини» до складу «єдиної Української держави» було ухвалене на чи то «загальнонародному», чи то «багатолюдному» «народному вічі», яке зібралося в Чернівцях 3 листопада 1918 р. Задумаймося над цим. Спробуймо поставити прості питання й отримати на них ясні відповіді.

Питання перше: яку легітимність, яку законну силу і для кого могло мати рішення про «приєднання» до «єдиної Української держави» за 10 днів до зречення імператора Карла? Перша ясна відповідь є такою: ніякої сили і ні для кого це рішення не мало. Австро-Угорщина існувала, і ніхто, в т. ч. сам імператор не знав 3 листопада про своє зречення листопада 11-го. Не могли знати цього ані учасники чернівецького «віча», ані його організатори — хіба хто з них мав здібності провидця.

Питання друге: до якої такої «єдиної Української держави» було ухвалено приєднатися? «Українська держава» станом на 3 листопада була тільки одна — гетьмана Скоропадського. Але саме про приєднання в зазначеному рішенні чернівецького «віча» — навіть якщо воно існувало — не йдеться.

Питання третє: хто, коли і де бачив оригінал цього «рішення»?

Питання четверте: де, коли, ким і за яких обставин воно було оприлюднено і чому ознайомитися з його оригінальним текстом (якщо такий взагалі існував) до сьогодні неможливо?

Питання п’яте: хто і коли уповноважив учасників «віча» ухвалювати таку, без перебільшення, історичної ваги резолюцію?

Питання шосте: наскільки репрезентативним було таке зібрання?

Цих і подібних їм питань може бути багато, а от відповідей — як не було, так і немає. А є лише просте міркування. Якщо подивитись на географічну карту, то відразу стає зрозумілим, що «приєднатися» «українська» частина Буковини могла тільки до Української Держави Скоропадського. Це так тому, що саме з цією державою вона мала спільний кордон. Ні до якої іншої «Української держави» Північна Буковина «приєднатися» не могла і тому, що вже була «приєднана» до Західно-Української Народної Республіки.

Якщо забули, нагадаю: ще 19 жовтня у Львові Українська Народна Рада проголосила Українську державу «на всій українській етнічній території» Галичини, Буковини та Закарпаття й обрала президента цієї «держави» — 55-річного Євгена Петрушевича.

Отже, чернівецьке «рішення» абсурд ще й тому, що за ним було ухвалено приєднати «українську» частину Буковини до самої себе, як до частини вже проголошеної ЗУНР. Заразом міфічне «віче» обрало собі і другого за числом президента — Омеляна Поповича, вчителя за родом занять.

Є. Петрушевич (1863—1940 рр.), президент ЗУНР. Суспільне надбання

О. Попович (1856—1930 рр.). Суспільне надбання

Тепер задумаймося над питанням: а хто практично міг узяти участь у вікопомному чернівецькому зібранні? Якщо лише представники русинської громади, то це значить, що ухвалу не підтримало 82% горо­дян. Якщо уявити, що «за» приєднання висловились і представники єврейської громади, то разом з їхніми голосами навіть теоретично можна отримати лише статистичну меншість. Ухвалу навряд чи підтримали німці — уявити, що вони спали і мріяли жити в «соборній», «незалежній» Українській державі, — на це не вистачає бурхливої уяви навіть у професійних фальсифікаторів історії нашого народу. За це рішення, самоочевидно, не голосували румуни. 11 листопада Румунія встановила військовий контроль над північною частиною Буковини, 28 листопада «Генеральний конгрес Буковини» проголосив її об’єднання