Читати книгу - "Твори. Том 1"

ліші, об одинадцятій годині вечора?

Старий жваво відповів:

— Неправда.

Але Колоса взяло за живе:

— Неправда, що ти, пройда, перештрибнув через рівчак ж городу Жана-Манежа й подавшя Пуленшьким міжгір’ям?

Кловіс енергійно повторив:

— Неправда!

— Неправда, що я тобі крикнув: «Гей, Кловіше, жандарми», — і ти шаснув на стежку, що веде в Муліне?

— Неправда!

Довготелесий Жак геть розлютився і почав кричати, вже майже погрожуючи:

— Ага, неправда! Ну, гаралсд, стара триного, шлухай: якщо я побачу тебе вночі у ліші чи коло води, шпіймаю, бо ноги в мене довші жа твої, і прив’яжу до дерева, так і жнай. А вранчі ми прийдемо вшім шелом…

Дядечко Оріоль спинив сина й мовив лагідненько:

— Шлухай, Кловіше, хіба тобі важко шпробувати? Ми ж Колошем жробимо купелю і ти щодня ходитимеш — один мішячь. Жа че я тобі дам не сто, а двісті франків. А якщо через мішячь видужаєш, так ще п’ять шотен одержиш. Чуєш? П’ятшот франків шріблом, та ще ті двішті. То че буде шімшот, чуєш?

Двішті франків жа те, що мішячь купатимешся, та ше п’ятшот на одужання. Та ще шлухай: хвороба, чашом, повертається. Якщо вона тебе вошени жнову шхопить, то ми до чього вже непричетні: вода ж швоє вже жробить.

Старий спокійно відповів:

— Ну, гаражд, коли так, я жгоден. Якщо не вийде, тоді побачимо.

І всі троє потисли один одному руки, щоб скріпити угоду. Потім Оріолі повернулись до джерела робити купелю для Кловіса.

Попрацювали з чверть години, коли на дорозі почулися голоси.

То були Андермат і доктор Латон. Батько з сином переморгнулись і перестали копати.

Банкір підійшов, потиснув їм руки, і всі четверо мовчки втупились у воду.

Вона мовби кипіла на великому вогні, вся в пухирцях газу, і стікала вузеньким рівчаком, який пробила собі. Згорда всміхнувшись, Оріоль раптом сказав:

— То що, є в ній жаліжо?

Справді, все дно вже почервоніло, і навіть камінці, що їх обмивала вода, були вкриті ніби пурпуровою цвіллю.

Доктор Латон сказав:

— Ну, це ще нічого не означає, треба узнати, які ще властивості має вода.

Селянин промовив:

— Та от ми ж Колошем учора ввечері випили для початку по шклянці, так одражу по тілу шнага пішла. Правда, шинку?

Здоровань переконано відповів:

— Авжеж, одражу по тілу шнага пішла.

Андермат нерухомо стояв край ями. А тоді обернувся до лікаря:

— Для того, що я задумав, треба буде разів у шість більше води, ніж дає це джерело. Так же?

— Так, приблизно.

— Знайдемо ми ще джерела, як ви гадаєте?

— О, цього я не знаю.

— Отож бо! Так що квапитися не слід, побачимо, що дасть свердлування. А поки що треба скласти у нотаря запродажну, вказавши, що остаточно купівлю буде оформлено тільки тоді, коли розвідувальні роботи дадуть бажані наслідки.

Старий Оріоль занепокоївся. Він не розумів, про що йдеться. Тоді Андермат пояснив йому, що одного джерела мало і що він не може купувати землю раніше, ніж знайде нові джерела. А шукати ще джерела він може тільки тоді, коли буде запродажна угода.

Обидва Оріолі одразу ж почали запевняти, що на їхній землі джерел не менше, ніж виноградної лози. Досить копнути, й усе буде видно, все буде видно.

Андермат коротко мовив:

— Ну, побачимо.

Але дядечко Оріоль вмочив руку в воду й заявив:

— Што чортів, вона така гаряча, що яйця можна варити. Куди гарячіша за бонфійшьку.

Латон і собі вмочив пальця й визнав, що, можливо, так і є.

А селянин повів далі:

— До того ж вона шмачніша, набагато приємніша. Не шмердить, як ті. О, жа чю воду я ручушя! Добра вода! Жнаю я тутешні води, п’ятдешят років дивлюшя на них. А такої доброї ще ніколи не бачив, ніколи! Ніколи!

Хвилинку помовчавши, він озвався знову:

— Я кажу не жадля того, щоб продати. Шам хотів би випробувати її, на ділі випробувати, не по-вашому, не по-аптечному, а на хворому. Б’юіпь об жаклад, що од моєї води і паралічний каліка видужає— така вона гаряча та добра. Б’юшь об жаклад!

Вдаючи, ніби він щось пригадує, старий подивився на верховини сусідніх гір — здавалося, шукав там потрібного паралітика. Не знайшовши, спустив очі на дорогу.

За двісті метрів"ід них край дороги видніли нерухомі ноги бродяги, тіло якого ховалось за вербою. Оріоль прикрив рукою очі від сонця і запитав сина:

— Хто че там? Чи не пггарий Кловіш?

Колос, сміючись, відповів:

— Атож, че він. Шидить штарий, вже не побіжить!

Тоді Оріоль підійшов до Андермата і поважно, з глибокою певністю сказав:

— Ошь пошлухайте мене, пане. Бачите, он там, шидить паралітик, що й кроку не штупив жа дешять років. Правду я кажу, пане докторе?

Латон підтвердив:

— О, це правда. І якщо ви його вилікуєте, то я плачу за вашу воду по франку за склянку!

Потім, обернувшись до Андермата, пояснив:

— Це старий ревматик і подагрик. У нього спазматична контрактура лівої ноги й цілковитий параліч правої; випадок, по-моєму, невиліковний.

Оріоль почекав, поки той закінчить, і спокійно сказав:

— Так от, пане докторе, давайте випробуємо на ньому — хоча б мішячь. Я не кажу, що ж чього буде діло, нічого не кажу; тільки хочу шпробувати. Ми оче з Колошем почали яму для каміння копати, то викопаєм і для Кловіша: хай шидить у ній годину щоранку. А там побачимо, там побачимо…

Лікар пробурмотів:

— Можна спробувати. Певен, що з того нічого не вийде.

Але Андермат, спокусившись надією на майже чудесне

одужання, радо пристав на думку Оріоля; і всі четверо підійшли до бродяги, що все так же нерухомо сидів, гріючись на сонці.

Старий браконьєр, зрозумівши хитрощі, вдавано відмовлявся, довго впирався, потім нарешті погодився з умовою, що Андермат платитиме йому щодня по два франки за годину, яку він сидітиме у воді.

На тому й порішили. Домовились навіть, що Кловіс прийме ванну сьогодні ж, як тільки викопають яму. Андермат погодився дати йому одежу для переміни, а Оріолі пообіцяли перенести сюди стару чабанську хижку, що стояла у них на подвір’ї, аби хворому було де переодягнутися.

Потім банкір з лікарем повернулися назад. Край села один пішов приймати хворих, а другий стрічати дружину, яка о пів на десяту мала підійти до водолікарні.

Христіана майже одразу й появилась. Рожева з голови до ніг — у рожевій сукні, рожевому капелюсі, з рожевою парасолькою і рожевим личком, вона була мов ранкова зоря. Спустилася від готелю по крутому косогору, щоб не йти кружною стежкою, вона була легка, спритна, мов пташка, що згорнувши крильця, стрибає з