Читати книгу - "Миротворець"

єдина сила, яка наскрізною спицею пронизує цей світ, од величезних астрономічних об’єктів до найменших протонів. Він бачив ту силу, відчував її присутність, і все, що йому було цікавого в цьому житті — це пізнати, звідки вона виникає. Що є причиною для причини?

Генерал Ґроувз та інші цабе мали от-от виїхати на місце спостереження. Біля командного пункту вже стояло кілька помальованих у камуфляжні кольори автобусів, з яких вийшли зазирнути в серце проекту з десяток різних військовиків. У Лос-Аламосі, їхній науковій лабораторії за вісімдесят миль від місця випробувань, такі, як вони, завжди вели себе однаково — почережно виходили зі своїх автомобілів, зі складеними за спиною руками проходжалися науковим містечком, зазирали в наукові лабораторії, іноді їх рекомендували одне одному: «Генерале Уоллес — це наша надія, містер Оппенгеймер, науковий директор проекту «Мангеттен». — Дуже приємно, генерале Уоллес, — ледь не вклонявся він, докоряючи собі за свою нікчемну покірливість, за вимушене плазування перед вартими зневаги людцями. Але чи був він сам кращий, якщо дозволяв собі схилятися перед ними, не наважуючись раз і назавжди сказати їм усім — усім цим генеральським поплічникам, полковникам, директорам-бюрократам — сказати своє «ні», виказати врешті все, що накопичилось у ньому, раз і назавжди розірвати цей ганебний зв’язок, принизливий для самої його суті? Ні, мабуть, він заслуговував бути тут рабом, служити їм і вклонятися їм у страху, що в нього заберуть його улюблену справу, його дітище, його мрію, що його амбіції непоправно покалічать, відмовивши в доступі до найбільшої пристрасті, яку тільки могла собі помислити жива душа, — пристрасті пізнати матерію.

Ситуація вийшла з-під контролю вчора ввечері — було парадоксально, чому так довго він не відчував ані грама сумнівів. Чому це мало статися саме вчора, менше, ніж за добу до випробувань? Він повернувся до свого блока, з його затишною маленькою верандою і скромною кухнею, звідки було видно велике небо пустелі. Він повернувся швидше, ніж звичайно. На цьому наполіг генерал Ґроувз, він хотів бути певним, що розум Оппенгеймера не зрадить їм унаслідок виснаження в найвідповідальніший момент. Останні три дні над районом випробувань вирували страшні грози, ніяк не характерні для пустельного Нью-Мексико. Вони тримали постійний зв’язок із синоптиками. Але, попри те, що під вечір неділі небо розпогодилося, синоптики не могли обіцяти нічого певного на ранок.

Після вечері він вийшов на поріг свого будиночку — акуратна стежка, мініатюрна біла загорожа перед домом, і далі — десятки, сотні таких же будиночків, закинутих посеред ніде, оточених пустелею і — десь далеко — патрульними машинами, які зрідка виїжджали на огляд периметра. Сонце вже зайшло, тут, у пустелі, були фантастичні заходи — небо забарвилося в несамовиті переливи брунатного, золотого і фіолетового. Гігантське склепіння над головою поглинуло його. Він дивився на призахідні барви і не міг зрозуміти — як це можливе? Як можливе таке поєднання відтінків, який закон допускає існування цього прекрасного непізнаного, яке мовби саме собою виникає щовечора просто у нього над головою? Він задумався над тим, яка краса може існувати всередині найменшої частки цього світу, якщо її розщепити. Що побачить він завтра? Яку силу вони збираються випустити?

Зненацька він відчув, ніби дещо в його серці, яке позирало на дивовижний захід сонця разом із ним, сховалося, і щось суттєве зникло з цього світу. Він розгледівся подумки навсібіч, але не міг зрозуміти, чого раптом стало бракувати у краєвиді. Бракувало чогось настільки суттєвого, від чого втратилося будь-яке значення краси, що розверзлася перед ним у своїй безсоромній, неприхованій довершеності, яка не знала пощади і не знала, що таке ощадливість, яка жбурляла нові й нові барви у небо, ще і ще, допоки густина переливів небесної безодні не досягла апогею.

І раптом — щось пропало. І замість урочистого фіналу симфонії, замість епічного розрішення спектаклю він відчув, як захід сонця став просто ще одним, черговим заходом сонця, банальними сутінками напередодні експерименту. Він навіть озирнувся навколо, аби зрозуміти, що раптом зникло, що стало причиною занепаду. Куди поділася солодка мелодія, яка вела його до цього місця, до цього перехрестя доріг у закритому містечку посеред Нью-Мексико? Без жодних об’єктивних на те причин він відчув раптом усепереможну самотність. Намагаючись не піддаватися тискові почуття, що раптово навалилося на нього, він вирішив удати, буцім нічого не сталося, просто він став свідком іще одного заломлення видимих радіохвиль у земній атмосфері, ось і все. Роберт заклав руки у кишені, ще трохи постояв на порозі, але тепер стояти було незатишно. Тепер небо було чужим і відстороненим. Однакові ряди будиночків, чий монотонний порядок потай заворожував його, як будь-який інший порядок на цьому світі, також утратили свою чарівність. На вулиці було безлюдно. Намагаючись подолати твердість, що раптом скувала його серце, він, насвистуючи, пішов до будинку.

То була найтяжча ніч, яку він тільки мав у своєму житті. Він дивився повними розпачу очима у стелю майже іграшкової спальні, а в голові в нього билось одне запитання: «Чому? Чому? Чому?»

Він не розумів причини свого неспокою, що раптово заполонив його, і подумки пролітав над сплетіннями життєвих ситуацій, вишукуючи той вузловий момент, де він припустився непоправної помилки, яка, в результаті, призвела до того, що він лежав зараз без сну і відпочинку напередодні найбільшого експерименту його життя, почуваючи себе пораненим звіром, який не здатний усвідомити причини своїх страждань, а здатний лиш крутитися з боку на бік і скавуліти.

В університеті у себе на факультеті він був світилом, зіркою. Коли він вперше познайомився зі світом великої науки, то зрозумів, що чекав цього моменту впродовж усього свого життя. Нарешті йому дали в руки інструменти, якими він міг би здійснити своє найпотаємніше бажання. Нарешті хтось навчив його мови, якою розмовляють зорі та атоми. І він почав говорити. Він говорив без упину, формули злітали з його олівця, наче він завжди робив це, наче він робив це життя за життям, все ставало на свої місця, коли він розкладав світ на елементи, на змінні та функції. Він зрозумів, що ось воно — те, заради чого варто жити, те, куди варто рухатися, хай там що. У нього під ногами з’явився шлях, і цей шлях вів його. Іноді з його язика, коли він намагався сформулювати те, що бачив і відчував, злітали такі карколомні конструкції, що на мить в аудиторії зависала дзвінка тиша, навіть професор відкладав убік свій журнал. Він відчував у такі моменти, ніби сама істина приходила до нього на