Читати книгу - "Миротворець"

уста, і він начебто ставав звитяжцем, нездоланним, могутньоруким, тим, хто здобуває справжню владу над цим світом.

Тільки одна сила була, природу якої він ніяк не міг зрозуміти. Можливо, якби він у дитинстві не читав Джона Донна й Шекспіра, то просто проігнорував би цей слабкий різновид притягань, цілковито зосередившись на електромагнітних полях і ядерній взаємодії. Одначе ці поети посіяли у ньому нездорову слабкість — слабкість капітулювати перед красою, красою, яку неможливо знайти у конкретних словах чи літерах, але яка одначе виразно проступала, коли він читав ці рядки, коли ті розпукувались у ньому, наче пуп’янки квітів. Це через них він на все життя зробився вразливим до невидимих стріл, якими поціляли в нього всі прекрасні речі цього світу. Природа, небо, хмари, птахи, звірі — все це мало значення, і він складав подумки великі переліки того, що йому подобається, і намагався проаналізувати, що ж такого притягального було у цих звичайних речах. Він намагався розкласти своє переживання на атоми, і, якби йому пощастило віднайти елементарну частку привабливості, квант любові, він розщепив би її, аби дізнатися, що міститься всередині.

Кітті була однією з найчарівніших речей цього світу. Це було непояснимо. Чому на позір неприваблива, позбавлена розкішної фігури, ефектної зовнішності дівчина раптом закрутила йому голову, здалася йому центром тої вселенської краси, яку він намагався перелічити у списках? Чому її манера тримати себе зачаровувала більше, ніж красуні із фільмів, що їх показували по суботах у кінотеатрі в Берклі?

— Роберте, — покликав його старший науковий працівник Еллісон, висмикуючи з думок. — Генерал Ґроувз уже їде. Він хоче побачити тебе перед від’їздом.

— Дякую, Еллісоне, вже йду. — Оппенгеймер поправив на собі костюм і пішов до виходу.

— Містере Оппенгеймер, — покликав його Ґроувз. З генералом вони провели останні кілька годин у командному центрі, переносячи початок вибуху з 4.00 на 5.30, суворо допитуючи синоптиків щодо прогнозу погоди на найближчі години і самі раз по раз вискакуючи назовні, аби вивчити запнуте хмарами небо і переконати один одного, що небо роз’яснюється і кілька зірок стали видимі ясніше. Дощ їм був геть не на руку — він міг рознести радіо­активні викиди на велику територію, а, крім того, завадив би спостереженню.

— Так, сер, — спілкуючись із генералом, Роберт відчув себе, як завжди, ні в сих, ні в тих. За останні три роки він зробився великим майстром спілкування. Він умів спілкуватися з найстаршими військовими чинами так, як, напевне, спілкувався б із ними сам Господь, надумай Він постати перед ними у вигляді товариша. Він розповідав їм про перспективи розбудови мирного атома. Про тонкощі термоядерного процесу, викладав перед ними ази квантової фізики просто в їхніх кабінетах. Він був артистичним. Був утіленням красномовства, яке саме наче лилося з нього. Він уже знав цих людей. Умів керувати інтонаціями свого голосу так, наче то була ручка радіоприймача — від холодних і зумисне зверхніх до епічних, урочистих, або несподівано теплих, проникливих. Це був його зоряний час, його божественна комедія, де перед ним розчинялись усі замкнуті брами, всі секрети уряду та армії, і де всі стратегії, всі плани країни таємним чином сходилися врешті на ньому, на його знанні та баченні. На його таланті втримати велетенський, різноманітний колектив геніїв від науки згуртованим, скерованим на досягнення єдиної цілі — створити її, Штучку. Пристрій. А-Бомбу. Вони всі танцювали перед ним, самі не розуміючи, як вони раптом опинилися заручниками його колективу та їхньої праці. Світ потребував припинення війни, і в нього в руках був ключ до перемир’я, можливо, навіть ключ до вічного миру на планеті. Тільки Америка могла допомогти світові, і тільки бомба могла допомогти Америці. І тільки одна людина на всій планеті знала, як її зробити.

Була тільки одна людина, якої він боявся. Боявся, ненавидів, а водночас не міг втриматися від того, щоб не лизати йому рук, як покірний пес, коли вони опинялися віч-на-віч. Як він ненавидів себе за це! Цією людиною був генерал Ґроувз.

— Містере Оппенгеймер, я хотів сказати вам два слова на прощання, — мовив генерал. Так, начебто це не вони викурили разом за останні три години пару пачок сигарет! Але навіть попри те, що вони вже п’ять років працювали разом, перетинаючись останні місяці ледь не щодня, Роберт не міг стриматися від почуття страху і повної беззахисності перед військовиком. Тому що той знав його секрет. Знав його потаємну слабинку.

— Так, сер.

— Я знаю, яка для вас це відповідальність. Ви зробили колосальну справу для Америки. Ви можете бути впевнені, що вас уже вписано в історію Америки золотими літерами. Ваше ім’я стоїть поруч з іменами Резерфорда, Шредінґера та Ейнштейна. З іншого боку — це внесок не тільки в науку. Це внесок у все людське. Повірте, ви станете відомі як батько зброї, яка принесла мир.

Роберт відчув, як із кожним черговим словом генерала все його красномовство випаровується і він більше не може гостро парирувати дотепами, відтинати всі надумані компліменти — він міг тільки слухати ледь не з розтуленим ротом, зачарований картиною, яку йому змальовував генерал, і час від часу кивати головою. Це було його ганебною таємницею.

— Я хочу одного, — тепло, майже по-батьківськи сказав йому генерал. — Аби ви були певними того, що зробили праве діло. Ви зробили те, для чого Господь створив вас і явив у цей світ.

— Це просто мій обов’язок, — сухо, безвиразно озвався він, аби генерал не чув, як сильно він припадає до його слів, як сильно він потребує чути саме те, що каже йому цей чоловік. А втім, генерал і сам знав це. Ось що було в їхньому тандемі найстрашнішим.

— З вами буде генерал Фаррел, містере Оппенгеймер. Я впевнений, ви зробили все, що могли, і ви зробили все якнайкраще. Помилок не буде.

Роберт кивнув.

Генерал простягнув руку, і Оппенгеймер потис її, відчуваючи, як цей обмін поглядами перед початком експерименту скріплює їхній двозначний союз на роки, якщо не навіки.

Генерал, не кажучи більше ні слова, пішов до автобуса.

До нього підбіг уже знайомий йому чоловік, з яким вони час від часу перетиналися на різних об’єктах, пов’язаних із дослідженнями. Його звали Атомний Білл, він працював для «Нью-Йорк Таймс», і його козирем було те, що його начебто вважали найбільшим спеціалістом із атомного проекту з-поміж усієї американської преси. Віднедавна Роберт став справжнім улюбленцем газетних шпальт.

— Містере