Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

у «Леґенді про дивака»: Він дуже полюбляв старе каміння, // розбитих веж і мурів кольори. Як там далі? Ага, ну якось так приблизно: І зелень, що не звідавши косіння, // все пнеться крізь каміння догори. До речі, це слово — косіння — таке цілком незугарне, жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.

…зелень, що не звідавши проміння?

Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш — саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта — «Леґенда про дивака»!

Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?

У Львові? Аби краще виглядати у твоїх очах, можу сказати «так». Але навряд чи я знав тоді це словосполучення. Хоч я вже щось таке чув про географічний центр Європи у Рахові чи околицях. До речі, потяг, яким я вперше поїхав з Франика до Львова, був саме звідти, рахівський. У нас такі називають або ковбойськими, або циганськими. Під ковбоями, вочевидь, розуміють гуцулів. Менше з тим. На превелике моє щастя, наш поліграфічний інститут, себто, як ми його звично називали, Поліграф, розташовувався у старому місті, на Підвальній, зовсім поруч з Вірменською, Руською, Ринком, Сербською, Жидівською — суцільне тобі середньовіччя, ти йдеш повз ці потріскані напівмертві стіни, твої підбори цокають, остроги дзвенять, плащ розвівається, шпага — ну, що вона робить?..

Шпага креше об камені…

…цілком можливо! — і в тобі щось таке без перерви відлунює, якийсь такий Бах з Емерсоном. Так, це було саме воно: місто, яке винятково добре лягало на музику, котру я тоді слухав. Тоді ще не було плеєрів, я сам носив у собі десятки композицій і вони самі собою вмикалися, часом усі водночас. Вистачало ходити і слухати. Ха, ніколи не забуду, як одного з вечорів Смичок розказав, що от він щойно ішов старим містом і воно було цілком вимерле — тільки він і нікого. І от він чує — це, вочевидь, у чиїйсь кухні відхилена кватирка — і він чує дзвін, тобто подзвонювання, тобто калатання ложечки об склянку. Уявляєш? Хтось насипає собі до чаю цукор і розмішує його, подзвонюючи ложечкою об склянку. І це чути на всі прилеглі квартали, він іде триста метрів, п’ятсот, а воно до нього все долітає й долітає. Для мене в цьому весь Львів, чорт забирай. Це насправді така особлива акустика. Львів — це передусім акустика, аудіо, а не відео. Я зміг пояснити?

Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це — як я розумію — головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?

Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу — заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг. Я до скону буду вдячний рідному Поліграфові за те, що ми в ньому ходили так, як хотіли. І нас ніхто не скуб за довге волосся. У цьому сенсі там панувала цілковита лібертуха. Ну так, якщо спробувати якось це висловити одним-єдиним словом, той стан, то це буде саме воно — свобода…

Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній читаємо: «Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр». Перепрошую за довге цитування, але це ти написав.

Ну і?..

Мені йдеться про те, що ти сам називаєш розчаруванням. Воно, як ти слушно зауважуєш у тому ж тексті, переважно з’являється на грані зіткнення уявного з реальним. Коли уявне починає програвати реальному, відступати під його тиском.

Тоді, якщо можна, прочитай, що там у мене далі. Наступні два — три речення з того ж тексту…

Окей, читаю. Ось воно: «Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування».

Ну от! Посилало сигнали, чуєш? Не варто забувати про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне — під тиском уявного. Що там далі?

«Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…

Дякую, досить. Саме так — іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки — чомусь майже всі вони чоловіки — з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст — велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів — це така собі філія Кульпаркова.

Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.

Напевно. Згідно із