Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста — навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен — великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться, полісменові в Нью-Йорку — надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, — каже він на це, — візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!».

Але у Львові чогось подібного не траплялося?

Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.

Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?

Щось таке — божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.

Чим інакші?

Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви — «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу — Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви — «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино». Або «Портвейн-72». Я досьогодні не знаю, чому 72. Що це за цифра, до чого. Мався на увазі рік його розробки чи що? У кожному разі то не міг бути рік урожаю. Про жоден урожай там узагалі не йшлося, як і про жоден виноград. Існували ще всілякі екзотичні назви. Скажімо, з Азербайджану постачали «Агдам». Його було прийнято називати «Агдам Іванович». Ми ледве дочекалися першої стипендії, щоб накупити шмурдяків і влаштувати в гуртожитку кривавий бенкет.

Кривавий?

Ну, це я перебільшив. Загалом було так. З початку вересня я отримав тимчасове місце в гуртожитку, лише на три місяці. Житла, як усюди в совку, ніколи не вистачало на всіх. У грудні я мусив звільнити своє ліжко в гуртожитку на користь нового студента. Тобі цього все одно не зрозуміти, тому приймай як даність.

І що тоді?

Я про це не надто думав. Було ясно, що винаймати квартиру не вийде — це, як ви кажете тут у Німеччині, зруйнувало б моїх батьків фінансово. Мені здається, то був час нашої найглибшої сраки. Батько деґрадував на службі і заробляв дедалі менше, а пропивав дедалі більше, мама тягнула майже все на собі. Максимум, який могла вона мені дати до Львова, дорівнював моїй місячній стипендії. Тобто до сорока рублів ще сорок. Плюс трохи їдла з дому, не забуваймо про їдло. Але все ж. Квартира коштувала б, напевно, ще цілу стипендію. Натомість гуртожиток був фантастично дешевим — два рублі на місяць. Ти можеш це якось осягнути? Два рублі на тридцять днів! Але в ньому, звичайно, не вистачало місця на всіх. До грудня ми жили по четверо в одній кімнаті, потім ті з нас, які були тимчасовими, мусили залягти на дно. Себто звільнити ліжка і подбати про власний матрац на підлозі. І по змозі жити в тому ж гуртожитку далі, але не світитися. Так уже з грудня 77-го року я став у цьому житті нелеґалом Орфейським. Несправедливість полягала в тому, що мене від самого початку навчань було призначено старостою групи. Тобто, з одного боку, залучено до якогось такого, курва, істеблішменту, а з іншого — приречено на нелеґальний статус.

Що означало бути старостою групи?

Це був жах. Це щось таке, наче концтабірний капо. Але в пом’якшеній формі. Я, звичайно, жартую. Староста визначався з-поміж студентів — як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами — ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне — бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру — вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою — туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів — старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами — само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме — тільки десь м’якше, а десь і…

Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.

Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх — шістьох або й сімох першаків. Азіати — їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину