Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

облишив Фродо у спокої і що той справді споважнів, але от виростання до сякого-такого гобіта поки що не дуже давалося взнаки. Власне, Фродо відразу заповзявся підтримувати здобуту Більбо репутацію дивака: спершу відмовився ходити в жалобі, а наступного року на честь сто дванадцятого дня народження Більбо влаштував вечірку, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але про ту гостину пліткували не довго, бо запрошено на неї було тільки дванадцятьох гостей, хоча під час кількох перемін страв снігопадило від наїдків і напої текли рікою, як кажуть гобіти.

Декотрих мешканців це приголомшило, та Фродо з року в рік збирав святкову Вечірку з нагоди Дня Народження Більбо, перетворивши її на традицію. Тож місцевим довелося призвичаїтися. Він казав, що не вважає Більбо загиблим. А на запитання: «Де ж він?» — Фродо просто знизував плечима.

Новий пан Торбин жив одинаком, як і Більбо до нього, проте мав багато друзів, особливо серед молодих гобітів (здебільшого нащадків Старого Тука), котрі ще в дитинстві захоплювалися його дядьком і часто бували в Торбиному Куті. До таких належали Фолько Бофин і Фредеґар Виприн, але найближчими друзями Фродо були все-таки Переґрін Тук (його зазвичай звали Піпіном) і Мері Брендіцап (його насправді звали Меріадок, але про це рідко хто згадував). Разом із ними Фродо вештався Широм, однак ще частіше робив це сам, і, на подив розважного люду, його іноді бачили одинцем далеко від дому, коли він блукав пагорбами та лісами при світлі зірок. Мері й Піпін підозрювали, що подеколи він навідує ельфів, як свого часу Більбо.

Минав час, і гобіти почали помічати, що Фродо теж виявляє ознаки доброго «зберігання»: зовні він досі виглядав таким самим жвавим і енергійним, яким був у свої надцять років. «Щастить же декому», — казали в Гобітові, бо запідозрили в цьому щось незвичне лише тоді, коли Фродо наблизився до більш-менш поважного п’ятдесятилітнього віку.

А сам Фродо, впоравшись із першою бурею емоцій, виявив, що бути господарем самому собі, та ще й тим самим паном Торбином із Торбиного Кута, — дуже приємно. Кілька років він прожив цілком щасливо, майже не переймаючись майбутнім. Але глибоко в душі дедалі дужче жалкував, що не пішов разом із Більбо. Часом, особливо восени, гобіт несподівано для себе самого забрідав у дикі краї, а чудернацькі видіння ніколи не бачених гір приходили в його сни. Тоді Фродо подумки приказував: «Можливо, колись і я перетну Ріку». На це інша половина його розуму завжди відповідала: «Ще не час».

Отак це і тривало, доки добігли до кінця його сорок-із-чимось років і наблизився день п’ятдесятих уродин. Ця дата була для Фродо по-своєму значущою (чи зловісною), адже саме в цьому віці Більбо раптово спіткали пригоди. Фродо охопив неспокій, давні стежки здавалися йому надто добре второваними. Він роздивлявся мапи й міркував про те, що лежить поза їхніми межами: на мапах, складених у Ширі, за межами цієї території простягалися здебільшого білі береги. Фродо все частіше мандрував далі й далі від дому, ще й переважно сам, тож Мері й інші його друзі спостерігали за ним із тривогою. Вони часто бачили, як Фродо гуляє та розмовляє з чужоземними подорожанами, котрі в той час почали з’являтись у Ширі.

До Ширу дійшли чутки про дивні події, які відбувались у зовнішньому світі; й тому що Ґандальф у той час не з’являвся та кілька років поспіль не присилав жодної звістки про себе, Фродо самотужки збирав усі можливі відомості. Ельфів, котрі раніше рідко бували в Ширі, тепер не раз помічали вечорами в лісах, де вони мандрували в західному напрямку: йшли і не поверталися. Вони покидали Середзем’я, і його турботи вже їх не обходили. Попри те, на дорозі з’явилося незвично багато Гномів. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир і закінчувалася при Сірих Гаванях, тож Гноми, прямуючи до копалень у Синіх Горах, завжди обирали саме її. Гноми були для гобітів головним джерелом новин із віддалених теренів — якщо тих новин хтось потребував: зазвичай Гноми говорили мало, а гобіти не надто їх і розпитували. Але тепер Фродо часто зустрічав дивних Гномів із далеких країв, котрі шукали прихистку на Заході. Вони були занепокоєні, а декотрі пошепки оповідали про Ворога та про Землю Мордор.

Цю назву гобіти знали хіба що з легенд про темне минуле, і вона була для них наче тінь на тлі спогадів, але тінь зловісна і тривожна. Здавалося, Біла Рада прогнала злу силу з Морок-лісу тільки для того, щоби та, стократно зміцнівши, знову з’явилась у старовинних твердинях Мордору. Подейкували, що вже відбудовано Темну Вежу. І звідти та сила розповзалась у всі кінці світу, й десь на далекому сході та на півдні гриміли війни і наростав страх. У горах знову розплодились орки. Почали з’являтися тролі, причому не звичайні туголоби, а хитрі й забезпечені жахливою зброєю. А ще тихцем розказували про інших істот, таких страшних, що для них не було навіть назви.

Звісно, мало що з того долинало до вух пересічного гобіта. Проте навіть найбільш глухі та найзатятіші домарі вряди-годи чули незвичні оповіді, а ті, кого справи заводили аж до кордонів Ширу, бачили дивні речі. Бесіда у «Зеленому драконі» в Поріччі одного вечора навесні того року, коли Фродо виповнилося п’ятдесят, довела, що навіть у затишному серці Ширу певні чутки таки поширювалися, хоча більшість мешканців і далі собі з них глузувала.

Сем Грунич сидів у кутку біля вогню, а навпроти нього сидів Тед Пісковик, син мірошника, й чимало сільських гобітів слухало їхню балачку.

— Правду кажуть: дивні речі можна почути віднедавна, — озвався Сем.

— Ех, — відказав Тед, — таки можна, якщо прислухатися. Але я, коли захочу, то й удома наслухаюся досхочу вечірніх казок і дитячих небилиць.

— Так то воно так, — правив далі Сем, — але, по-моєму, в деяких із них більше істини, ніж ти собі думаєш. Бо хто вигадував ті казочки, га? От візьмімо хоч би й ті, що про драконів.

— Е ні, спасибі, — сказав Тед. — Не хочу. Про них я вдосталь наслухався, ще коли був малим, тож тепер у це не вірю. У Поріччі є тільки один дракон — «Зелений», — не вгавав він, викликавши загальний сміх.

— Гаразд, — погодився Сем, сміючись разом із усіма. — А як щодо древолюдів, цих велетнів, як їх іще кличуть?