Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Адже таки ходить чутка, що нещодавно одного з них, більшого за звичайне дерево, бачили трохи вище від Північних Пустищ.

— І хто її розпускає?

— Мій двоюрідний брат Гел, зокрема. Він працює на пана Бофина в Запагорб’ї і полює аж у Північній Чверті. Він бачив його.

— Мабуть, лише каже, що бачив. Твій Гел постійно патякає, ніби щось там бачить, але бачить він, певно, те, чого немає.

— Але ж цей був завбільшки як в’яз і ходив: переступав по три сажні за крок, ніби яку п’ядь.

— Тоді, б’юсь об заклад, він геть нічого не переступав. Гел бачив в’яза — хоч вір, хоч не вір.

— Але ж цей ходив, — чи ти не чуєш? А на Північних Пустищах в’язи не ростуть.

— Тоді твій Гел узагалі нічого не бачив, — сказав Тед.

Дехто засміявся та заплескав у долоні: слухачі, здається, вирішили, що Тед заробив іще одне очко.

— Все одно, — не відступав Сем, — ти ж не будеш заперечувати, що не тільки наш Гелфаст бачив чудний люд, який переходив через Шир? Переходив — зваж на це! Ще більше чужинців завертали назад перед кордонами Ширу наші дозорці. Нині вони мають як ніколи багато роботи. І ще я чув, що ельфи рухаються на захід. Кажуть, ніби вони прямують до гаваней — аж ген далеко за Білими Вежами.

Сем махнув рукою невідь-куди: ні він, ані будь-хто з присутніх не знав, скільки звідси до Моря повз старовинні вежі поза західними кордонами Ширу. Та давній переказ твердив, що десь там розкинулися Сірі Гавані, з яких час од часу відпливають ельфійські кораблі, щоби ніколи вже не повернутися.

— Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, прямують на Захід і нас покидають, — мовив Сем, почасти виспівуючи слова, і похитав головою, сумно й урочисто.

Тед засміявся:

— Ну, хіба ж це новина для тебе, якщо ти віриш у старі легенди? Проте я не розумію, як це стосується мене чи тебе. Нехай собі пливуть! Але, ручуся, ти не бачив, як вони це роблять, і ніхто в Ширі не бачив.

— Ну, не знаю, — задумливо відказав Сем.

Він вірив, що якось одного разу бачив у лісі ельфа, і сподівався, що це не востаннє. З усіх легенд, які він чув іще дитиною, фрагменти переказів і напівзабутих історій про ельфів, відомі гобітам, зворушували його найдужче.

— Дехто — навіть серед наших краян — знайомий зі Світлим Народом і має відомості про нього, — зауважив малий Грунич. — От хоч би пан Торбин, у якого я працюю. То він розповів мені, що ельфи відпливають, а йому про них щось та й відомо. Старий пан Більбо знав іще більше: скільки-бо я переговорив із ним, коли був малим хлопчаком.

— Ох, вони обоє схибнулися, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо схибнувся давно, а Фродо тільки почав. Якщо це і є джерело твоїх новин, то з нього ти нахапаєшся самих небилиць. Ну, друзі, подамся-но я додому. За ваше здоров’я! — він осушив свого кухля, шумно встав і пішов геть.

Сем сидів мовчки й уже не озивався. Він мусив багато про що подумати. Насамперед про те, що у саду в Торбиному Куті було чимало роботи, тож завтра, якщо небо проясниться, в нього буде клопіткий день. Трава росте дуже швидко. Та в Сема на умі було не лише садівництво. За якусь мить він зітхнув, підвівся й пішов.

Був ранній квітень, небо саме випогоджувалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний тьмяний вечір плавно перетікав у ніч. Сем брів додому під першими зорями через Гобітів, угору Пагорбом, тихо й задумливо насвистуючи.

Щойно тепер після тривалої відсутності знову з’явився Ґандальф. З дня Вечірки про нього три роки не було ні слуху ні духу. Потому він ненадовго навідався до Фродо і, пильно придивившись до нього, знову подався в мандри. Упродовж наступного року-двох чарівник частенько показувався в Ширі: приходив несподівано після настання сутінків і без попередження зникав до сходу сонця. Про свої справи та подорожі він не розповідав, а цікавився, здається, головно дрібними новинами про здоров’я Фродо та про те, як гобітові ведеться.

Потім він раптом знову зник. Минуло вже дев’ять років, відколи Фродо востаннє чув чи бачив Ґандальфа, тож він подумав, що чарівник уже ніколи не повернеться, бо зовсім перестав цікавитися гобітами. Але того вечора, коли Сем прямував додому, а сутінки перетікали в ніч, у вікно кабінету Фродо постукали. І стук той був напрочуд знайомий.

Фродо привітав давнього друга з подивом і неабиякою радістю. І якийсь час вони напружено вдивлялись один в одного.

— То як, усе гаразд? — запитав Ґандальф. — З вигляду ти такий самий, як завжди, Фродо!

— Іти — теж, — відповів Фродо, але потай подумав, що Ґандальф трохи постарішав і виглядає більш занепокоєним, аніж під час минулих зустрічей.

Фродо почав випитувати у чарівника новини про нього самого та про те, що діється на білому світі, — тож невдовзі їх поглинула бесіда, і вони просиділи так до глибокої ночі.

Наступного ранку після пізнього сніданку чарівник і Фродо сиділи в кабінеті біля відчиненого вікна. У каміні весело горів вогонь, але й сонце вже пригрівало, й вітер дмухав із півдня. Довкілля променилося свіжістю, молоде весняне зело ряхтіло в полях і на кінчиках гілок дерев.

Ґандальф думав про ту весну майже вісімдесятилітньої давнини, коли Більбо вибіг із Торбиного Кута без хустинки. Тепер чарівникове волосся було, мабуть, білішим, ніж тоді, борода та брови були, мабуть, довшими, а обличчя — густіше посмуговане турботами й мудрістю, проте очі сяяли ясно, як і завжди. І курив та пускав кільця диму він так само жваво й радісно, як тоді.

Ґандальф палив мовчки, бо Фродо сидів непорушно у глибокій задумі. Навіть у ранковому світлі гобіт відчував темну тінь, яку відкидали звістки, що їх приніс Ґандальф. Урешті він порушив тишу.

— Минулої ночі ти почав розповідати дивні речі про мій перстень, Ґандальфе, — озвався Фродо. — А тоді спинився, бо сказав, що такі історії найліпше обговорювати за дня. То, може, саме час завершити оповідь? Ти кажеш, що перстень небезпечний, значно небезпечніший, аніж я собі уявляю. Це ж як?

— А так, — відповів чарівник, — що він набагато могутніший, аніж я спершу припускав,