Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

class="p1">— Володарі, ви потомлені й повинні перепочити бодай трохи — попри те, що вельми поспішаєте. Завтра для вас підготують затишні покої.

Однак Араґорн відповів:

— Ні, володарко, не турбуйся про нас! Якщо нам дозволено буде поспати тут цієї ночі, а завтра — поснідати, то ліпшого годі й бажати. Бо виправа моя така нагальна, що завтра з першими сонячними променями ми поїдемо звідсіля.

Еовин усміхнулась і сказала:

— Тоді, володарю, доброта керувала тобою, якщо ти проїхав стільки верст, звернувши зі шляху, щоби тільки принести вісті Еовин і поговорити з нею, нещасною вигнанкою.

— Жоден муж не назвав би таку подорож марною, — відказав Араґорн, — одначе, володарко, я не приїхав би сюди, якби дорога, яка мені судилася, не вела мене до Смурного Капища.

Еовин відповіла так, що стало зрозуміло: його слова її засмутили:

— Тоді, володарю, ти заблукав, адже з Долини Капища на схід чи на південь доріг немає, тож краще тобі вертати туди, звідки ти приїхав.

— Ні, володарко, — відказав Араґорн, — я не заблукав, бо мандрував цією землею ще до того, як народилася ти, щоби прикрасити її. З цієї долини веде одна дорога, і нею я поїду. Завтра я стану на Стежки Мерців.

І Еовин втупилась у нього таким поглядом, ніби ця новина вибила їй землю з-під ніг: обличчя її побіліло, і вона довго не могла вимовити і слова, тож мовчали й усі інші.

— Але ж, Араґорне, хіба твоє завдання — це пошуки смерті? — нарешті озвалась Еовин. — Адже на тій дорозі ти не знайдеш нічого іншого. Живому там не дозволять пройти.

— Мені, можливо, дозволять, — сказав Араґорн, — хай там як, а я принаймні спробую здолати той шлях. З інших мені користі не буде.

— Це — безумство! — скрикнула вона. — Поряд із тобою сидять мужі славні та звитяжні, й ти повинен провадити їх не у морок, а на війну, де кожен воїн дорожчий од золота. Благаю тебе: залишайся, а згодом поїдеш разом із моїм братом, — тоді всі наші серця звеселяться й надія наша засяє ясніше.

— Це не безумство, володарко, — заперечив Араґорн, — я-бо прямую шляхом, який мені вказали. А ті, хто йде разом зі мною, роблять це добровільно. Якщо ж нині комусь із них закортить залишитись, аби поїхати з рогіримами, то він вільний так учинити. А я стану на Стежки Мерців — навіть одинцем, якщо доведеться.

Потім вони припинили розмови і їли мовчки, та погляд володарки Еовин був прикутий до Араґорна, й решта гостей бачила, що душа її страждає від невимовної муки. Після частунку гості підвелися, подякували Володарці й, попрощавшись, пішли спочивати.

Коли Араґорн дістався до намету, де мав заночувати разом із Леґоласом і з Ґімлі, а його приятелі ввійшли досередини, з’явилася Володарка Еовин і погукала його. Араґорн повернувся і побачив її — сяйво в нічній пітьмі, — бо вона була вдягнена у біле, а погляд її був звернений до вогню.

— Араґорне, — сказала Еовин, — навіщо тобі ставати на цю смертельну дорогу?

— Я мушу, — відповів Араґорн. — Тільки так я можу сподіватися зіграти відведену мені роль у війні проти Саурона. Я не зумисне вибираю небезпечні стежки, Еовин. Якби я міг піти туди, куди кличе мене серце, то вже був би на далекій Півночі — мандрував би в чудовій долині Рівендолу.

Якусь мить вона мовчала, ніби зважувала, що можуть означати ці слова. Аж раптом поклала руку йому на плече.

— Ти суворий і непохитний володар, — мовила, — і саме завдяки таким рисам воїни здобувають славу, — і знову замовкла. — Володарю, якщо ти справді мусиш їхати туди, то дозволь мені поїхати слідом. Я-бо втомилася від неробства серед цих пагорбів і хочу глянути в обличчя небезпеці та битвам.

— Твій обов’язок — бути зі своїм народом, — відповів Араґорн.

— Я надто часто чула про обов’язок! — скрикнула Еовин. — Але хіба я не з Еорлового Дому, хіба я нянька, а не Володарка Щита? Надто довго я ходила на хистких ногах. Але тепер вони вже не хисткі, то невже я не можу почати жити так, як бажаю?

— Мало кому це вдається зробити з честю, — зазначив Араґорн. — А щодо тебе, володарко, то ти прийняла виклик і погодилася правити своїм народом, доки повернеться король, чи не так? Якби замість тебе обрали якогось маршала чи капітана, то хіба він покинув би своїх людей, навіть коли б стомився від такої відповідальності?

— То чому завжди обирають мене? — сказала Еовин із гіркотою в голосі. — Чому мені завжди доводиться залишатись і дбати про дім, а Вершники тим часом їдуть назустріч славі, а коли вони повертаються, я маю готувати їм їжу та постіль?

— Невдовзі може статися так, — відказав Араґорн, — що ніхто з них не повернеться. Тоді Роган потребуватиме безславної мужності, бо ніхто не згадає про подвиги, що їх ви здійсните під час останнього захисту своїх домівок. Однак учинки ваші не стануть менш мужніми тільки через те, що їх буде нікому оспівати.

Еовин відповіла на це так:

— Твої слова означають лишень одне: «Ти жінка, і твоє місце там, де твій дім. Доки чоловіки з честю гинутимуть у бою, тобі належить гибіти в оселі, бо чоловікам вона вже не знадобиться». Та я з Еорлового Дому, а не якась там служниця. Я вправна вершниця, я вмію тримати в руках меч і не боюся ні болю, ні смерті.

— Чого ж ти боїшся, володарко? — запитав Араґорн.

— Клітки, — відказала Еовин. — Сидіти за ґратами доти, доки звичка та старість змусять мене з ними змиритися, доки найменша надія здійснити великі подвиги зникне з моєї пам’яті й з мого серця.

— А проте саме ти радила мені не ризикувати й не ставати на дорогу, яку я обрав, бо вона небезпечна?

— Так, одна людина може дораджувати іншій, — сказала Еовин. — Одначе я просила тебе не втікати від небезпеки, а їхати на битву, де меч твій здобуде славу та перемогу. Важко мені дивитися, як шляхетну і неповторну річ марнують без потреби.

— І мені важко, — погодився Араґорн. — Тому я кажу тобі, володарко: залишайся! Тобі нічого робити на Півдні.

— Як і тим іншим, котрі їдуть із