Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

тобою. Вони супроводжують тебе лише тому, що не можуть із тобою розлучитися... бо люблять.

З тими словами вона повернулась і зникла в пітьмі.

Коли ранкова зоря осяяла небо, а сонце ще не зійшло понад хребтами на сході, Араґорн був готовий рушати. Його загін уже осідлав коней, а сам він от-от мав скочити на Рогерина, — тоді прийшла Володарка Еовин і попрощалася з ними. Вона була вбрана як Вершник і підперезана мечем. У руках вона тримала кубок. І припала до нього вустами, й відпила ковток, побажавши гостям швидкого руху, а відтак передала кубок Араґорнові. Той теж випив і сказав:

— Прощавай, Володарко Рогану! П’ю за щасливу долю твого Дому, твого народу і твою власну. Перекажи братові: можливо, ми зустрінемося знову по той бік темряви!

Тоді Ґімлі та Леґоласові, які були поблизу, здалося, ніби Еовин заплакала, і сльози її були справді гіркі, адже проливала їх така сувора та горда володарка. Й вона мовила:

— Араґорне, ти поїдеш?

— Поїду, — відповів він.

— І не дозволиш мені поїхати з твоїм загоном, як я просила?

— Ні, володарко. На це я не маю права, бо не радився ні з королем, ані з твоїм братом, а вони повернуться сюди тільки завтра. Для мене ж кожна година, ба ні, — кожна мить безцінна. Прощавай!

Тоді Еовин упала навколішки і сказала:

— Благаю!

— Ні, володарко, — відказав Араґорн, і подав їй руку, і допоміг підвестися.

Потому поцілував ту руку, скочив у сідло й помчав геть, не озираючись. І лише той, хто добре знав його та був поряд, помітив, який нестерпний біль здушив йому серце.

А Еовин уклякла, ніби камінна статуя, стиснувши руки при боках, і дивилася їм услід, доки вершники заховались у мороці попід чорним Двіморберґом — Горою Привидів, де були Двері Мерців. Коли вершники зникли з очей, вона повернулася, спотикаючись, мов сліпа, і подалася до свого житла. Ніхто з її народу не бачив цього прощання, бо всі поховались і боялися вийти назовні, доки настане день і нерозважливі чужинці поїдуть геть.

Дехто навіть казав:

— То — ельфійські примари. Нехай забираються туди, де їхнє місце — в темні шпарини, — й ніколи не повертаються. Часи нині лихі й без них.

Довкола ще було сіро, бо сонце не визирнуло з-за чорних хребтів Гори Привидів, що височіла перед мандрівниками. Щойно вони проїхали поміж рядами стародавнього каміння й дісталися до Тьмавої Діброви, їх охопив жах. Там, у мороці серед чорних дерев, який важко витримував навіть Леґолас, вони знайшли западину, що відкривалася біля основи гори, а просто посеред їхнього шляху стояв єдиний могутній камінь — як перст судьби.

— У мене кров холоне в тілі, — сказав Ґімлі, та його супутники мовчали, і його голос затих між вогких ялинових голок у нього під ногами.

Коні не хотіли проходити повз грізний камінь, тож вершники злізли на землю і повели їх силоміць. Отак вони, врешті, заглибились у вузьку долину, де стояла стрімка скеляста стіна, а в тій стіні зяяли, немов паща ночі, Темні Двері. Над їхньою широкою аркою було викарбувано розмаїті знаки та постаті. Вони були надто затерті, щоби їх можна було відчитати, проте страх струменів од них, наче сіра пара.

Загін спинився, серця стрепенулися в усіх грудях, окрім Леґоласових, адже ельфи не відають страху перед людськими примарами.

— Це — лиховісні двері, — сказав Гальбард, — за ними я знайду свою смерть. Однак я все одно ввійду туди, а от коні — ні.

— Ми мусимо ввійти, тож і коні мусять, — відказав на те Араґорн. — Бо якщо пощастить вибратися з цієї темряви, то нам не доведеться долати безліч верст дороги: кожна година, яку ми втратимо, наближатиме Сауронів тріумф. За мною!

Тоді Араґорн пішов уперед, і сила його волі в ту мить була така, що всі дунедайни та їхні коні рушили за ним. Коні блукачів так любили вершників, котрих вони носили на собі, що погодилися навіть витримати жах Дверей, якщо серця їхніх господарів були спокійні, коли ті крокували поряд. Лише Арод — кінь із Рогану — відмовився йти тим шляхом. Він пітнів і тремтів од страху, і на нього було боляче дивитися. Тоді Леґолас поклав долоні йому на очі, проспівав кілька слів, які м’яко полинули в морок, і тварина, врешті, дозволила себе повести, й ельф увійшов у Двері. А перед ними залишився ґном Ґімлі, сам-самісінький.

У нього тремтіли коліна, і він гнівався сам на себе.

— Це нечувано! — сказав. — Щоб ельф наважився спуститися під землю, а ґном — ні?!

І теж ступив досередини. Та йому здалося, що він так повільно переставляє ноги через поріг, ніби вони налилися свинцем; і його вмить уразила сліпота — того самого Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий безстрашно мандрував у глибоких надрах світу.

Араґорн привіз смолоскипи зі Смурного Капища й тепер ішов попереду, високо піднявши одного з них; Елладан, тримаючи другого, крокував у кінці загону, а Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Ґном не бачив нічого, крім тьмяних пломенів смолоскипів, але, щойно Загін зупинявся, довкола розливалося нескінченне море шепотів, шурхотіння слів невідомої ґномові мови.

Ніхто не нападав на Загін і не перешкоджав його просуванню, проте що далі йшов ґном, то дужчий страх охоплював його. Насамперед тому, що він упевнився: дороги назад немає, всі шляхи до відступу заполонило невидиме військо, яке лине в темряві назирці за ними.

Так минуло невідь-скільки часу, аж ось Ґімлі побачив видовище, яке йому довіку було гидко згадувати. Дорога здавалася широкою, поки раптом Загін вийшов на розлогий порожній простір, і стіни зусібіч мовби зникли. Гномові було так лячно, що він ледве міг іти. Осторонь і ліворуч од них у мороці щось зблиснуло, коли до того місця наблизився Араґорнів смолоскип. Тоді Араґорн зупинився й пішов подивитися, що би то могло бути.

— Невже він не відає страху? — пробурмотів ґном. — У будь-якій іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, першим побіг би на блиск золота. Проте не тут! Нехай собі лежить!

Але він таки наблизився і побачив, що його друг став навколішки, а Елладан тримає над ним обидва смолоскипи. Біля Араґорна лежав кістяк якогось богатиря. Він був одягнений у панцир, увесь його обладунок був цілий і неушкоджений (адже повітря