Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Розділ 7

— Гей, як ти себе почуваєш? — Привітно питає Зою Лада.

— Ніби по мені проїхався потяг. — Розбито відповідає Зоя. Вона не могла поворухнути руками, оскільки вони під’єднані до різних датчиків та крапельниць.

Дівчина підняла погляд для того аби роздивитись ті всі предмети, а потім перевела його на жінку, що відійшла на хвильку, аби покликати лікарів.

— Як ви себе почуваєте? — Над нею одразу схилився немолодий лікар. Він перевіряв її показники, та не доторкався до дівчини.

— Все болить. — Прохрипіла Зоя.

— Воно й не дивно, організм виснажений зустріччю з донором.

— Ем, лікарю, можна вас на декілька хвилин? — Поспішно звернулась до нього Лада. І сама відійшла від ліжка.

— Ми з чоловіком вирішили поки не говорити Зої нічого. І вас я також хочу попросити нічого їй не розповідати.

— Але не правильно приховувати від дівчини подібний зв'язок. Я не збираюсь мовча…

— Не забувайте хто вам платить. — Твердий голос жінки перебив лікаря. Чоловік зніяковів після подібної фрази.

— Я мовчатиму, але їй потрібен постійний контакт з вашим чоловіком, раджу вам розібратись з цим якнайскоріше. — Жінка лише хитнула головою, відпускаючи медика й далі обслідувати дівчину.

— Ладо. — Звернулась до неї Зоя. — У тебе не буде проблем, через те, що я тут опинилась?

Насправді ж Зою цікавило те, чи сповістить її законних опікунів про те, що вона потрапила до лікарні. Дівчину аж перекосило від остраху про те, що все розкриється, що її змусять повернутись додому.

— Ні, проблем не буде. — Невагомо погладила її по голові жінка.

— Я довго тут пробуду?

— Зовсім ні, лікар сказав, що критичний момент вже минув, а тому далі організм справлятиметься самотужки, і вже скоро я зможу тебе забрати звідси.

— Вибачте мені за все це, я не хотіла, щоб так вийшло.

— Тобі не варто перепрошувати, Зоє. Все сталося так, як мало статись. — Лагідно промовила жінка. Вона бачила, що дівчина мучить себе провиною, тому перевела тему. — Лікар сказав, що поодинокі приступи ще траплятимуться, щоб ти не хвилювалася і спокійно на них реагувала.

— Тут був твій чоловік. — Зоя не питала, вона констатувала факт.

— Був. — Не стала опиратися жінка. — Не переживай, він не поверне тебе до прийомних батьків, я розповіла йому твою історію, не всю, звісно, однак, він мав знати її, щоб я могла хоч щось в нього просити, розумієш?

— Так. — Насправді ж, Зоя полегшено видихнула. Хай би як там не було, а вона поки залишається з Ладою. В неї є тимчасова передишка, аби зрозуміти, що їй робити далі.

Дівчина погано пам'ятає події минулої ночі, єдине, що досі вона не може забути це чорні очі, які переслідували її ввесь час, поки вона була непритомна, та відголоски дотиків. Однак, вона не впевнена, чи не були вони лише грою її втомленої фантазії.

Зоя знесилено повернула голову вбік, тим самим відгороджуючись від жінки.

— Андрій знову завітає до нас.

— Я розумію. — Тихо відкликається Зоя.

— Я кажу тобі це для того, аби ти не нервувала при самій зустрічі, аби не було повторень вчорашньої ситуації. І з того ж приводу сама зустріч буде тут, у лікарні.

— Коли це буде?

Лада не встигла відреагувати на запитання дівчини, як у дверях з'явився вже знайомий чоловік. Не можна сказати, що жінка не відчула його наближення. Таке вже її прокляття, завжди бути налаштованою на донора. Зараз же, вся увага Лади була прикута до дівчини, те як вона на нього реагувала.

На диво, Зоя була спокійною, вона спокійно дивилася на їхнього гостя. Така реакція була незрозуміла Ладі. Вона пам'ятала як сама реагувала на зустріч з донором. Може вони все ж помилились? Може він не є донором дівчини?

— Привіт. — Раптом привітався Андрій, підходячи все ближче до ліжка дівчини.

Він знав, що чим ближче знаходитиметься до Фіолетової, тим більше вирівнюватиметься її емоційний та фізичний стан. Пам'ятав як було з Ладою.

Але Зоя не потягнулась до нього, навпаки, дівчина постаралась притиснутись ближче до спинки ліжка.

— Доброго дня. — Здавалося, що дівчина пропищала ці слова. Настільки вона старалась бути непомітною.

Датчики, які були до неї прикріплені посилено запищали. Дихання стало частішим.

— Не переживай, я не наближатимусь. — Спокійно, без будь-яких емоцій, проговорив Андрій.

Лада ж одразу підскочила до дівчини, стараючись заспокоїти ту. Але Зоя не звертала на жінку жодної уваги. Її погляд був прикутий до Андрія, як засудженого до свого ката. Вона відкрито боялася його у звичному житті, та чіплялась за нього будучи під впливом гормональних змін.

— Дихай, просто дихай. Нічого не сталось. — Лагідно гладила її по волоссю Лада.

— Мені піти? — Просто запитав Андрій. Йому, власне не хотілось тут залишатися. Бачити страх в очах людей не було йому в дивину, однак, в такому випадку, він не хотів бути причиною її страху.

— Ні. — Раптово відповіла Лада. — Як би вона не реагувала, твоя присутність тут обов'язкова.

— Я відчуваю її страх. — Зле відповідає чоловік. — І твій. Вас обох забагато для мене.

— Зоя послухай, будь ласка, я ж тут, поруч нічого страшного не відбудеться, ніхто з нас тобі не нашкодить.

Дівчина на решті дозволила собі підняти скляні очі на Андрія, розглядаючи його.

— Його присутність справді важлива для тебе. Для того аби ти видужала.

— Чорні не можуть допомагати. — Ці слова немов вирок.

— Що ж тоді ти робитимеш, коли напад повториться, і допомогти тобі зможу лише я? — Видихаючи промовив Андрій.

— Я, я... — Очі дівчини забігали по палаті, вона не знала, що відповісти на його запитання.

Під час розмови до палати зайшов її лікар.Чоловік бачив, як Андрій заходив до його пацієнтки. Йому самому було цікаво глянути на те, як поводитиметься дівчина не будучи під впливом невимовного болю. Аж ніяк він не хотів підслуховувати їхню розмову, але розумів, що якщо він зараз не допоможе налаштувати дівчину на її донора, справа може закінчитись досить трагічно.

— Зоє, я звісно не близька тобі людина, однак, тобі легше буде пережити процес дорослішання, якщо поруч з тобою буде хтось досвідчений.

Перелякані очі дівчини бігали від одного до іншого, врешті решт зупинилися на Андрієві, вона непомітно кивнула, погоджуючись на їхні умови.

Але все ж не змогла стримати тремтіння, коли чоловік підходив до неї. Зої було і страшно і соромно одночасно, адже зараз їй протягував руку допомоги зовсім незнайомий їй чоловік, який до того ж був одружений з Ладою.

А ще Чорним - найнебезпечнішим з усіх відомих їй каст.

Їй все ще були невідомі їхні мотиви такої допомоги, але вона з усім розбереться пізніше. Зараз дівчина насолоджувалась солодкуватим запахом, яким пах тільки він.

Запахом, який приносив їй невимовне полегшення...


 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍